Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону — щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:

— Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…

Руки йому тремтять, голова смикається, в нього вдома троє дітей. А йому ще треба відхреститися, що це не він тебе… з того даху.

На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і — пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім — прогноз погоди з Інною Цимбалюк.

— …! — матюкаєшся. — …! …! …! — ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати — і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.

— Та не переймайся ти так, — пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). — Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…

Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:

— Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?

— Мене звуть Сашко. Я — колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.

Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся — так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».

— Мені дуже шкода… ну, що ти померла, — зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.

— А мені як шкода! — додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…

— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.

— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?

— Відколи помер.

— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..

— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.

Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.

«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.

— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…

— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.

— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!

— Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.

— Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!

— І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?

— Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити — так вона і сказала — зворушено пригадуєш ти. — А тепер… — На тебе котиться холодна хвиля відчаю. — Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. — Хвиля стає просто крижаною. — Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..

Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:

— Тобі вже не треба ходити на роботу, — врешті нагадує він. — Інша б раділа…

— Я не інша! — верещиш ти. — В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!

— Люди й не таке по собі лишають.

— Я не збиралася вмирати! — ще більше крику.