Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

…вас накриває гарячою хвилею швидкого пристрасного сексу, який буває лише між двома незнайомцями, що потім не спитають одне одного навіть про ім’я. Випадковий секс, взагалі, тим і добрий, що можна заплющити очі і побачити на місці доступної незнайомки, кого забажаєте. Тож азіатик, скориставшись нагодою, певно, науявляв собі в тому туалєті Скарлетт Йоханссон, чи ще краще — Свєту Лободу з Анною Сємєновіч. По черзі. Хоч ти, дякувати Богу (і відсутності в твоєму неприкаяному житті стилістів) анітрохи на них не скидалася.

А ти знічев’я спробувала уявити собі тих вурдалаків-песиголовців, яких проти ночі згадувала Енн Марі Скотт у розмові з батьками Влада. Вийшло досить феєрично. Краєм ока ти помічаєш, що двоє у дзеркалі роблять те ж саме, що й песиголовці зі Скарлетт Йоханссон. Він теж це бачить. Бачить, аж доки швидкий секс не стає ще швидшим, і не завершується…

…ну, гаразд, всі пречудово здогадуються чим. Використаний презерватив летить у кошик для сміття. І потім…

…незлим тихим нецензурним словом ти виставляєш його за двері. А що? Іншого він і не чекав. Це зветься «брати від життя усе». Тож він отримує свій випадковий-незаплановий, і від того, мабуть, ще кращий «трах», про який згодом розповідатиме друзям (і дівчатам — у надії, що з ними повториться те саме), а ти — цілковите спустошене (розчарування?), котрого й слід було сподіватися.

Брати від життя усе. І ніде не вказується, що ж потім з отим «всім» робити. Комусь, може, подобається, а ти — сама собі маркіз де Сад. Повільно підводишся, абияк приводиш себе до ладу. Випадково кидаєш погляд у дзеркало і завмираєш. Ти завмерла, і вона завмерла. Вона — те примарне видиво, що глянуло на тебе із дзеркала. Вона мала біляві сплутані коси, що сягали їй десь до плечей, неприродно бліду шкіру і велетенські запалені очі того непривітного відтінку, що як люди бачать небо такого кольору, то одразу ж дістають парасольки.

Ні, вона була наче гарна, та чоловіки, вочевидь, не завжди відважувались до неї чіплятися. Зненацька ти зрозуміла чому — в її очах не було обіцянки, а якщо й траплялася, то не віщувала нічого доброго.

Вона спробувала посміхнутися. Доброзичливо це зробити в неї не вийшло — такою посмішкою вона, певно, примушувала інших лише напружено шукати шляхів до втечі. Ти позадкувала до дверей. Вона теж зробила щось схоже у своєму дзеркальному просторі. Зненацька тобі захотілося втекти десь світ за очі, залишивши її саму в цьому громадському туалеті чортзна-де. Та, на диво, ти не можеш зрушити з місця. Наче зачаклована якимсь прадавньо-старезним закляттям, ти просто стоїш і дивишся перед собою. Дивишся. Перед собою.

У двері вбиральні (жіночої, здається) вже починають настирливо-відчайдушно грюкати. Відчиняй давай, людям хочеться сцяти. Не всі ж, як ти, трахатись сюди ходять. Почувши на свою адресу низку оглушливо відбірної лайки-мантри, поволі вивільняєшся від чар дзеркала. Крок. Ще один. Двері.

А далі — стрімголов вилітаєш із дзеркально-кафельної пастки, де досі пристойно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ледь не змітаєш на своєму шляху перелякану зеленооку шатенку, якій, бачить Бог, до чортиків хочеться сцяти, хоча своєму хлопцеві вона сказала, що йде пудрити носик.

І в той час, коли вона блаженно випорожнює сечовий міхур від коктейлів, ти хапаєшся за свою сумочку. Кидаєш на барну стійку офіціантику винагороду м’ятою готівкою і, не удостоївши азіата прощальним поглядом, вивітрюєшся із нічного клубу.

Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…

Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.

— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…

— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.

Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.

— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.

— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.

— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.