Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

І що ото Андрій собі думає? Що ти кохаєш його? Чи до скону сліпнутимеш над його рукописами? І спатимеш з ним, як безнадійно списана зі шлюбних рахунків вічна коханка, якій не залишається нічого іншого в житті?

Ти зневажливо посміхаєшся, пригадуючи оте спання з Андрієм. Вперше — на раритетно-коштовному столі його кабінету. Далі — в готелях, найманих квартирах, іноді у тебе вдома, іноді — у нього (коли дружина диміла кудись надовго). Словом, де завгодно. І як завгодно. З часом ти таки відучила його від грубого поспіху та постійного озирання через плече (так, наче зараз має зайти дружина і спитати, чим це він отут займається без неї), та гарним коханцем він все одно не став.

У той час як Владові це наче було дано природою. А може, ти просто була до нестями в нього закохана? Бо одяг злітав з тебе щоразу невідомо як, варто було тобі опинитися із Владом наодинці.

З Андрієм все відбувалося інакше. Неспішне, неохоче роздягання (кожен сам собі роздягається), ще й складання того одягу акурат на спинку стільця. Щоб не зім’явся, блядь.

Довгі години у ліжку із Владом летіли, наче одна неймовірна, випалена із життя мить, кілька хвилин зрадницького «перепихону» з Андрієм тривали, як довбана вічність, як покарання, що, здавалось, не скінчиться ніколи…

Ти рвучко підводишся з канапи, струшуючи з очей напівсонну примарливу оману спогадів. Забула? Тепер тобі — нове покарання, бо «коли-небудь ти знову заснеш». Але ти не заснеш. Ти мусиш скласти розклад, який гарантовано не дасть тобі нагло заснути:

1. Щогодини — крижаний душ (дякувати Богу, гарячу воду знову відключили, тож ніщо не введе тебе у спокусу).

2. Щопівгодини — міцна, аж тягуча розчинна кава (куплена втридорога у найближчому кіоску через дорогу — і від того ще більш розчинна).

3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все переплуталося. Час то звивався і летів, то всідався на краєчку канапи поряд з тобою, аби начебто перепочити (стомився, блядь). Ти ж більше не рахувала хвилин, не відзначувала годин (бо повикидала у сміття все, що нагадувало годинники) і наглухо зачинила двері та вікна, аби не бачити, як підступає і відходить темрява. Порожні дні, безладно пересипані з ночами і настояні на споминах, пливли тепер наче самі собою, залишивши тебе поза простором своєї влади.

…Так минає ще хрінзна-скільки часу. Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.