Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

— Привіт, мала! — поважно відволікаючись від роботи, гукає він — середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. — Грошей нема. Чого припхалася?

— Мала? — ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). — Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

— Привіт, Оксанко! — гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика — «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

— Я — Ксєнія, — з притиском виправляє вона тебе. — Чого припхалася? Грошей нема.

— І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо — семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все — «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою — дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» — гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» — гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом — прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок — натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна — теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він — в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) — тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз — коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.