Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти — це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість — захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же — розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме — вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

— То чого, кажеш, припхалася?

— Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! — вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

— Та ти не думай, він виправився! — очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. — Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

— Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. — продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

— Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, — різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. — Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? — а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони — «чого припхалася?» А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню — жерти заслужений «Віскас».

— Добре. Ти залишаєшся, — стомлено-винувато повідомляєш йому. — Але… потім нарікай на себе.