Галина Вдовиченко - Купальниця

про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.

Він сам її запитав буденним голосом:

— Кароліно, то ця кімната належить Зої?

Чужим знудженим голосом.

Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вече-

рею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.

— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи

голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?

«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Ка-

роліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взага-

лі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила

зовсім інше:

— А ти мені чому не сказав… що безплідний?

Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона від-

чувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.

— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги

в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.

З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся

з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти

трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст карт-

ки з фотоапарата на ноутбук.

Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столи-

ка зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла ке-

лих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не

було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала

208

з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж

вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хоті-

ла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.

Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос

Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт від-

чув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина роз-

повіла про їхню розмову?

— Привіт, Роберте.

— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?

— Це вітер.

— Йдеш додому?

— З дому йду.

— Куди це на ніч?

— Не знаю куди.

— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що за-

блукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирну-

тись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.

— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може за-

плутатись у чомусь.

У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.

— А що там зараз біля тебе?

— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня… Ав-

то, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться

біля крамниці. Зараз сніг піде.

— Так і не зрозумів, де ти.

— На вулиці Чупринки.

— Від центру йдеш чи навпаки?

— Від центру.

— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи

очі — і подивись… Це щось надзвичайне.

— Я вже попри 56-й проходжу.

— Ти що, 50-й не зауважила?

— Ні.

209

— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не про-

минають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спо-

кійно поговоримо.

— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?

— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.

— Вгадав. Заходжу… Ти і про будинок номер 50 вгадав?

— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жи-

ла, я в неї був закоханий.

— Оце новина! Почекай секунду… Каву лате, будь ласка.

Ні, дякую… То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?

— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їз-

див до неї.

— Коли ти встиг?

— У восьмому класі.

— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..

— Для чого?

— Та жартую, не бійся.

— Я двері в минуле зачиняю.

— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?

— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають.

Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без

аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про

те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків

не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як

лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ.

Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити

далі.

— Я не знаю, що в мене відбувається… Дякую, цукру не

треба.

— Не розчув.

— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.

— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей

не знала…

210

— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.

А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.

— Я теж не знав, звідки у вас житло.

— Нагоди не було розказати.

— Та я ж не дорікаю.

— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не