Галина Вдовиченко - Купальниця

одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй

моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-

брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-

блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-

лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що

все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати

все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-

но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-

ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…

Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-

го корпусу телефону.

— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-

питала Кароліна.

— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,

я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-

вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має

ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що

205

ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-

номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…

Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-

чого не знає.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-

тай у нього.

Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-

го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-

ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер

вже вона й не хоче заміж.

А, куди стріла, туди й брила!

Така вже година телефонних розмов настала.

Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-

кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-

ня, Кароліні защипало в носі.

— Марино… Це я.

— Бачу, що ти.

— Марино…

Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.

— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-

тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе

захотілося зараз опинитись поруч з нею.

— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-

ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-

могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до

Зої, а Зоя заміж вийшла…

— А ти що, не знала?

— Що заміж — ні.

— Вона заміж вийшла і вагітна.

— Вагітна?

— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-

зуміла чому. — Олег знає про це, правда?

206

— Н-ну…

— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між

собою, то ясна річ, що знає…

— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-

щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має

пару.

— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…

— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-

тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти

знаєш про це?

Кароліні дух перехопило.

— Як? — видихнула вона.

— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не

знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі

речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-

зом… Зрештою, й проблема вирішується, медицина зараз має

великі можливості… Але єдине, чого не може бути в сім’ї —

це замовчування такої важливої інформації, приховування її.

— Або ця інформація для нього не є важливою, — виду-

шила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.

Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підо-

зріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна

відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на

вулицю.

Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він од-

разу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому

Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.

— Що з очима? — помітив Олег.

— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступи-

тись до своїх запитань.

* * *

На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з то-

бою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, за-

207

нуреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Проки-

нулась? Вітаю! — помітив Космос. — І до завтра!»

Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко

наближалась.

Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається

там, де недоговорюють… Тепер недомовки спливли, по-

тягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась

брехнею.

Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що