Галина Вдовиченко - Купальниця

— Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

— Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

— Кок — це ж півень по-англійськи? — затримала видел-

ку в повітрі. — А кокер тоді — що?

— Півняр, виходить. Когутяр.

— Є такі слова?

— Нема таких слів.

— Роберте… — згадала. — Давно хотіла запитати. — Чо-

му в тебе таке прізвище дивне — Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

— Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там

Гонтар. Нормальне прізвище.

— Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

— Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував.

Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто

може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звід-

ти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому

Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пра-

щурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою.

Усе може бути.

46

— Ти з батьком бачишся?

— Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, від-

правив до рота.

— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

— Вперше чую.

— Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хо-

тів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвав-

ся, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмов-

ляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що

невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері.

Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її від-

повідей брат.

— Піду.

Він кивнув.

— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.

— Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічо-

го не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

— Де?

— Рингтон на твоїй мобілці.

— Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто

дав послухати різне, я цю вибрала.

— Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший

вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.

В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на од-

ного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переко-

нався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, 47

принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно во-

на занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?.. Геть

забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити

їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

— Передзвоню, — холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

— Марино, нагадую: завтра ввечері — як домовлялись.

— Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас

там що?

— Нормально.

— А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому ка-

фе. Крістиній подружці — чотири роки. Діти розгулялись, не

можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні — смаже-

ні яйця та канапки, вибачайте.

— Обожнюю смажені яйця.

— Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

— Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

— А сьогодні? — він ніби був готовий до такого варіанта.

— Сьогодні?.. Сьогодні мені… теж не підходить. Краще

післязавтра…

— Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає

газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде ін-

шим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинив-

ся біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто

така, мовляв, на його робочому місці.

— Я сестра Роберта Кері, — поспішила пояснити вона, —

вам комп’ютер потрібний?

— Працюйте-працюйте, — він навіть долоню виставив пе-

ред собою, все гаразд, мовляв.

48

— Ще хвилин двадцять, — це вона вже йому навздогін,

у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за сво-

єю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до

книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись

від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесе-

ного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни — їй було

затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про

головне.