Юрій Мушкетик - Біла тінь

Здесь есть возможность читать онлайн «Юрій Мушкетик - Біла тінь» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Год выпуска: 2004, ISBN: 2004, Издательство: Твім інтер, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Біла тінь: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Біла тінь»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Роман «Біла тінь» уперше був опублікований у журналі «Вітчизна» 1974 року й одразу підданий нищівній ідеологічній критиці. Книгою тоді виданий не був. Тільки після публікацій російською, литовською, болгарською, чеською, німецькою, іспанською мовами його було видруковано в Україні у спотвореному вигляді. Нині твір видається за першорукописом.
У романі автор намагається проглянути в глибінь молодої душі, зрозуміти, що рухає людиною в добрі та злі, кидає її у прірву пристрасті, страждань, возносить. Це історія кохання двох молодих науковців та родинного життя двох старших, це історія самовизрівання характерів з перемогами над собою і поразками в горнилі гострих психологічних колізій.

Біла тінь — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Біла тінь», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

«Але ж, — раптом щиро й відверто подумав він, — хіба я не хочу, щоб були щасливими Юлій, Микола, Неля? Хіба моя в тому вина, що я в чомусь помилився? І чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про себе нині. Не був же я боягузом у війну…» Ця остання думка трохи протверезила його. Він зрозумів, що переборщує. Що Юлієва, Миколина долі йому болючіші за власну невдачу. Що якби йому зараз вивести їх з суточок, він зітхнув би легше й не карався б так душею, і нападки Одинця сприйняв би спокійніше, ще й дав би йому одкоша. Він і так дасть. І Вадимові не зможе простити. Ніколи й нізащо.

А основне… Він дуже багато вклав сюди, в лабораторію, самого себе. Думок, зусиль, надій. Кожну, бодай дрібну невдачу, кожну посередньо виконану роботу він сприймав як докір собі. Йому хотілося, і це хотіння було не просто бажанням погамувати власну наукову амбітність, а чимось більшим, щоб дослідження в лабораторії велися на справді високому рівні, адже тільки так можна щось знайти і здобути, щоб пломінець шукань не пригасав ні на мить. Він гаразд усвідомлював, як багато важить знати про найновіші здобутки на тому полі, на якому працювали вони. В лабораторії, та й в усьому інституті взагалі була добре поставлена наукова інформація. А поза тим майже кожного дня він запрошував до себе то того, то іншого працівника, а то й кількох одразу, або сходилися у якійсь з кімнат лабораторії, чи й у тупичку коридора, де стояла лава і кошик для недопалків, курили, вели розмову. Для декого ті розмови мали видатися порожніми балачками, теревенями, і тільки люди втаємничені втямили б, як те багато важило. Власне, саме отут найяскравіше тріпотів той пломінець, тут виробився напрям пошуку. Найчастіше вони говорили про те, хто що прочитав з останніх досліджень по фотосинтезу, розповідали також про роботи інших наукових установ — вони часто їздили у відрядження і просто вели ділову і дружню переписку з колегами — і кожному одразу ставало зрозуміло, що треба прочитати, у який спосіб провести той чи інший дослід, де шукати успіху. Дмитро Іванович культивував ці розмови свідомо, тут не боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут і його перепиняли, і його варіанти одкидали рішуче. А він усе те непомітно для інших підсумовував, вивіряв і вже виносив на широкі офіційні обговорення.

Що ж до успіхів колег з інших інститутів, він сприймав їх майже ревниво. Можливо, тут, як йому здавалося, зачіпалася його наукова репутація, але більшу вагу мав страх — чи не відстали вони, чи там, де треба, ведуть пошук? Адже тільки пошук—інтенсивний, невтомний, у всіх напрямках — міг привести до якогось результату. Власне, Марченко і розглядав лабораторію як пошукову організацію, і спрямовував на те весь її механізм. Непомітний і невидимий, декому могло здатися, що ніякого механізму й не було. Проте Дмитро Іванович знав, що він був, і бачив його ясно, і усвідомлював, і спрямовував усю його роботу. То був не простий механізм. І складався він не стільки з приладів, затверджених тем, авторефератів, скільки з оцих ось розмов — бажань, устремлінь, стосунків, а в кінцевому рахунку знову ж з тих‑таки наукових праць, поданих на розгляд вченої ради. Дмитро Іванович увесь час боявся, щоб цей механізм не застарів, не відстав, простіше, він боявся провінціалізму, отого крутежа на вузеньких гонах, самозаспокоєння, коли обрій звужується до тих же маленьких гонів і тобі весь час здається, що ти кудись ідеш, а насправді товчешся на місці. Він учив своїх товаришів посягати на найбільше — бодай думкою, мрією, — бо хто багато прагне, той багато і зможе. Він щоденно розвінчував перед ними оту притчу про синицю в жмені, адже для них синиця в жмені й означала б безнадійний провінціалізм, краще, казав він, один раз побачити журавля, ніж десять разів погладити по голівці синицю, бо, окрім усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а розглядаючи синицю, розглядаємо власні долоні.

Таким чином, оце все і становило його лабораторію. Його світ. І так само, як він не може відмовитися від самого себе, не може відмовитися і від цього світу, допустити, щоб у ньому щось зруйнувалося, щоб він перестав функціонувати. То буде втратою. І не тільки для нього.

І все ж на душі було важко. Здавалося, там щось хилитається, розгойдується, і він не може зупинити хитавицю.

Дмитрові Івановичу захотілося курити. Він одчинив шухляду столу, але обидві коробки, які знайшов там, були порожні. Тоді одімкнув двері й вийшов у коридор. Там не було нікого. Інститут взагалі спорожнів майже на третину — багато людей пішло у відпустку. А курити хотілося страшенно. Марченко спустився на другий поверх, поволі повернув по коридору праворуч. Він не згледівся й не міг собі пояснити, чому постукав саме в ці двері й зайшов саме в цей кабінет. Денис Сергійович Чирков сидів за столом, ледь схиливши голову на ліве плече, й щось швидко писав. На його довгастому, землистого кольору обличчі застигло напруження, з яким людина поспішає закінчити якусь роботу і не дає собі попуску, не дозволяє зупинитися, поки не закінчить.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Біла тінь»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Біла тінь» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Юрий Мушкетик - Гайдамаки
Юрий Мушкетик
libcat.ru: книга без обложки
Юрий Мушкетик
Юрій Мушкетик - Гетьман, син гетьмана
Юрій Мушкетик
Юрій Мушкетик - На брата брат
Юрій Мушкетик
Юрій Мушкетик - Яса
Юрій Мушкетик
Юрий Мушкетик - Сердце и камень
Юрий Мушкетик
Юрий Мушкетик - Вернись в дом свой
Юрий Мушкетик
Юрий Мушкетик - Позиция
Юрий Мушкетик
Отзывы о книге «Біла тінь»

Обсуждение, отзывы о книге «Біла тінь» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x