Юрій Мушкетик: Біла тінь

День був ясний, сонячний, проте холодний. Коли цвітуть сади, так буває часто — після теплих весняних днів настають холодні, іноді навіть вертаються відзимки, спалюють інеєм траву та ніжний вишневий і абрикосовий цвіт. Щоправда, нині похолодання не сягнуло інею, та й трава вже стояла буйна, рослава. Це був молодий, закладений минулої осені на торфі та привезеному чорноземі газон, яро — зелена, густа трава аж пирскала насмоктаними з землі, з весни соками, й інститутський сторож Василь косив її ручною садовою косаркою. Він знімав перший укіс. Косарка диркотіла, чаділа синім димом, з — під неї бризкала зелена роса, й пахло глибоко, до похлипу, зелом, весною, земним духом. Аби більше вдихнути тих соків, Дмитро Іванович пішов вузенькою асфальтованою стежечкою попід газоном, де саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено густий, якийсь водянистий, давкий, він зовсім не асоціювався з пахом свіжоскошеного лугу, а саме ця асоціація й збурила Дмитра Івановича. До того ж диркотіла косарка й смерділо перепаленим бензином.

Одначе і холодна вільгість, і ці майже неприємні запахи вже не могли розвіяти в Дмитрові Івановичу того дужого відчуття весни, народження чогось нового, з яким ступив на вузеньку асфальтовану доріжку. То більше, що це відчуття йшло не ззовні, а зсередини, він сам діткнувся душею вишневого і бузинового цвіту, й трави, і синяви далекого обрію за Дніпром, і метушливої бадьорості шпака, що сів на важку, в густих бубочках зав'язі гілку яблуні, струсивши кілька крапель роси на асфальт; оголеними чуттями, настроєм просяк крізь пори весни кудись далі, вглиб — до буяння, шумування. Й побачив, таки вперше побачив, що вже весна, що дерева сповнені якоїсь пожадливості життя, нестримності зросту, він мовби розбруньковувався з ними й відчув, що їм ще цвісти, та цвісти, й буяти, а йому тішитись тим буянням, що попереду довге — довге літо з м'якими розкошами, таїною визрівання, степленими водами і зеленим шумом, яке любив, завжди чекав і яким ніколи не встигав натішитись, — так швидко воно минало. Він добре знав, звідки починається це відчуття. Бо в ньому самому мовби щось одновилося, одродилося, тільки допіру вмерла та несподівана погроза, лячна тінь, яка висіла над ним уподовж майже трьох тижнів. З іншого боку, нічого й не було, так, невелика підозра, невиразна підозра, з якої, проте, почалися пильні перевірки, була заведена окрема карточка й навіть… виписане направлення в диспансер по Великій Васильківській. Ця підозра — підозра віку, невиправдана, як невиправдані вони на дев'яносто дев'ять відсотків усі, якої, проте, достатньо, аби повісити перед людиною чорну запону (вона виправдана тим, що запізнися — й та запона вже не одхилиться ніколи). Вона вилущила його з усталеного життя, вкинула нехай не в панічний переляк, але в глибокий песимізм, повільно абстрагуючи од світу. То була справді тінь. Підозріла тінь на правій легені, її показав рентген на черговій лікарській перевірці, що їх, науковців, змушували робити кожен рік. Він не був винятком з людського роду, тінь упала на мозок, проросла в нього, і хоч як боронився, розвіяти не міг. Він і далі ходив на роботу, мався, як і колись, йому здавалося, що він відтиснув думку про хворобу кудись далі, але насправді було не так, темна, непрозора тінь лежала на всьому. На роботі, на новій кінокомедії, на білій обідній скатертині, на усмішці доньки. Вона, як пігмент, просмокталася в усе, її не можна було не бачити. З того дня Дмитро Іванович почав відчувати в грудях з правого боку легкий біль. Його відлуння ще дужче посилювало відчуття страху та непевності.

І от учора ввечері подзвонив рентгенолог і сказав, що йому вдалося відшукати стару картку Дмитра Івановича, картку вісімнадцятирічної давності, й на одній з рентгенограм він знайшов цю саму пляму. Колись, можливо ще в молодості, Дмитро Іванович, сам того не знаючи, на ногах перехворів на плеврит, відтоді залишився рубець, який можна виявити тільки під певним кутом. Саме так його й помічено вдруге три тижні тому. А біль — психосоматичний, самонавіяний. Рентгенолог сказав, що в поліклініку Дмитро Іванович може більше не приходити, а направлення в диспансер порвати. Це одразу розвіяло будь — які сумніви. Дмитро Іванович розхвилювався й розчулився, мало не заплакав. І одразу зник біль, і впала чорна запона, світ мовби засвітився заново. Іноді треба гіркоти біди, щоб відчути смак життя. Він побачив, що воно не було сіре, то він сам робив його таким, воно буяло й вигранювало, і йому вільно було зануритися в те буяння й відчути приємний доторк граней. Тої ж миті він подумав, що жив не так, що надалі відчуватиме грані, намагатиметься їх відчути, не дасть сірості затягнути будень. І не тільки його власний, а всієї родини — дружини, сина та доньки. Він сам освітить його їм. Він оглянувся довкола, і враз несподівано для себе засміявся легким дитячим сміхом і зажмурився по — дитячому.