Юрій Мушкетик - Біла тінь

— Чому? — запитав Дмитро Іванович.

— Ну, бо ви… — на мить зам'явся Денис Сергійович, — совісний. Ви б або вже як з кручі у вир, або… не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодості, але в такі літа…

І Дмитро Іванович здався. Він вимучено посміхнувся, сказав:

— Правда. Але я прийшов не впевняти вас у своїй безгрішності. Мене мучить інше. Мені тільки що сказали… Та й не в тому річ, — махнув рукою. — Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви думаєте, я ото такий, як у лабораторії? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумніваюсь. Ну, може, не завжди, а останнім часом. З цілого ряду причин. Ви їх знаєте. Розумієте, я справді працьовитий, і мене не так легко збити, вибити з колії — я чіпкий. Я завзятий, навіть запеклий. І разом з тим такий… Переживаю за хлопців… — І він опустив голову. — Я наче підвів їх. Вони мені повірили… І думаю оце… Може, я справді не до кінця така людина, як усі думають.

Денис Сергійович бачив, що з Марченком скоїлось щось серйозне, його дуже здивувала сповідь Дмитра Івановича й навіть чимось насторожила, а чимось і порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвідчений учений прийшов і одкрив йому свою душу. Отже, він йому довіряє, отже, недаремно сидить в оцьому кабінеті Денис Сергійович Чирков. І водночас, може, вперше відчув велетенську відповідальність своєї посади. Ну що він може сказати цьому чоловікові? В який параграф, у яку резолюцію його убгати? Тут не підійде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне — правду.

— Ви, мабуть, кажете все це мені, думаючи, що я ні в чому не сумніваюся, — мовив він, ступаючи по кабінету.

Дмитро Іванович хитнув головою. Саме таким, прямим, навіть прямолінійним бачився йому Чирков.

— Ще й пов'язуєте це з моєю теперішньою виборною посадою?

Дмитро Іванович знову схитнув головою.

— А чого ви думаєте, що комуніст і навіть партійний секретар не повинен сумніватися? Так, він не повинен сумніватися в тому основному, задля чого він комуніст. А в своїх спонуках, у своєму ставленні до інших людей… До друзів, співробітників… У розпізнанні того, де добро справжнє, а де тільки бутафорія. Навіть у імпульсах власної душі. На мою думку, коли людина сумнівається, то не вже добре само по собі. Відомо: сумніваються ті, що вірять, а не ті, що не вірять. Негідники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як порядні люди.

Дмитро Іванович сидів з пригніченим виглядом і, здавалося, нічого не сприймав. Насправді ж він слухав, і йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергійович. Може, думав він, Чирков трохи й підлаштовується, але вигадати всього цього, вигадати без відгомону у власній душі не можна. Поволі просвітлів обличчям, дивився на Дениса Сергійовича, мовби спонукаючи його розкриватися далі.

Чирков уловив ту зміну на обличчі Марченка, хоч і не до кінця відгадав її, закурив ще одну сигарету, сказав:

— Тільки зрозумійте: я не закликаю до вагань, до нескінченних ревізій душі. І не кажу, що ними можна виправдати наші вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви… Настроюєте себе на справедливість, а скрізь і всюди дотриматися того не вмієте. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що відвели в лабораторії собі, своїй думці непомірне багато місця. Тепер карайтеся, сумнівайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнівайтеся… на добро. То не погано.

Дмитро Іванович у думці не до кінця погодився з Чирковим, нібито посів занадто багато місця в лабораторії. Дослідник може, а інколи й мусить посісти все місце, часом навіть весь простір, який тільки осягне попереду, інша річ, що треба знайти і показати іншим їхні обшири й не сковувати їхньої волі. Але не це зараз хвилювало його.

— То ви все‑таки не маєте мене за кар'єриста й хитруна? — сказав Дмитро Іванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув.

— Я маю вас за порядну людину, — погасив у попільниці цигарку Чирков. — Хоч і не знімаю того, що сказав допіру. І радий, що ви так болісно це переживаєте. А ще радий, що ваш син одужує, — усміхнувся він. — Сьогодні йому дозволили встати з ліжка.

— Звідки ви знаєте? — радіючи, й собі усміхнувся Дмитро Іванович.

— Та вже знаю, — сказав Денис Сергійович і подивився на залишені на столі папери. Хоч він миттю одвів очі, Дмитро Іванович зрозумів, що Чиркову муляє недокінчена робота, й підвівся. Подивився ще раз Денису Сергійовичу в очі, й знову обоє мимоволі не могли стримати усміху. Далі слова були зайві. Міцно, по — чоловічому потиснули один одному руки, й Дмитро Іванович вийшов з кабінету.