— Я напишу сам, — твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.
— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?
— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.
— Мораль, — хмикнув Бабенко. — У кого вона е?
— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть, — раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?
— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.
— Хто вони?
— Селяни.
— Не селяни, а колгоспники, — майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли — небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.
— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.
— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: «Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба». І що скаже ваша мати? «Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей». І не скаже нізащо. Не скаже?
— Ну, не скаже. І що з того?
— Нічого. Оце все. А тепер ідіть.
Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, ніби його обдурили, обсміяли, але в чому — зрозуміти не міг. І це породжувало почуття безпомічної злості.
— І все ж ви мені напишете позитивну характеристику, — врешті похмуро сказав він.
Дмитро Іванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартівника.
— Бо тоді я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.
— Правда. Я з вами працювати більше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспілкова організація. Ваші колеги. Ідіть. І не доводьте мене до гіршого.
У нього під оком знову затіпалась синювата жилка. Вадим помітив це, хотів щось сказати, не сказав, вийшов. І майже одразу в кабінет зайшла Хорол. Дмитру Івановичу здалося, що вона стояла під дверима.
— Чого він приходив? — У її очах гойдалися сполохані вогники. Дмитро Іванович помітив їх, витлумачив по — своєму, його знову охопило шаленство, гнів кинув усю силу в кулаки, він стиснув їх і закричав:
— Приходив звільнятися з роботи! Тікає з корабля, який тоне. Тікайте й ви. Всі тікайте. Всі!
Світлана Кузьмівна мить стояла непорушне, сполохані
вогники, що горіли в її очах, полетіли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподівано заплакала.
— Нащо ви так, — витиснула крізь ридання. — Куди я без вас? Я без вас… — хотіла сказати «ніщо», не сказала, він зрозумів і так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серці відгукнулася її щирість і каяття, у чому саме, він не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, і тому сказав уже значно спокійніше:
— Ну, не треба. Я не хотів вас образити. Та й ми ж не вмираємо. Ми ще попрацюємо. І я, і ви.
Як і кожен чоловік, він губився перед жіночими сльозами, окрім того, боявся, що хтось увійде й побачить її розпач, витлумачить його по — своєму, доторкнувся рукою до її плеча.
— Заспокойтесь, Кузьмівно. Ми справді ще повоюємо. І попрацюємо.
Від його співчутливих і щирих слів її плечі затремтіли ще дужче, її розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий гріх перед тим, хто зробив їй стільки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитрові Івановичу, але страх поборов те почуття. Нарешті вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у її голові мелькнула ще одна думка, чисто жіноча: «Яка ж я була некрасива»), подякувала йому усмішкою, може, вперше на віку щирою усмішкою колеги і пішла.
А Дмитра Івановича ще кілька хвилин гріло й хвилювало полум'я, яке допіру спалахнуло в ньому, а далі він упав у глибоку депресію. Підійшов до дверей замкнув їх на ключ, опустився на диванчик і глибоко й тяжко задумався. По одному піднімав камені, які кинув у нього Бабенко, в гіркому подиві клав їх перед своїм мисленим зором і розглядав. Найдужчий біль відчував від отого — про його доброту. Але не міг змести з пам'яті й іншого — про гальмування поступу інших. Звичайно, все це сказав холодний і розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим він і сам не раз тривожився й ставив собі на карб. Звичайно, ставив не до кінця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування — що ось він і такі дрібні свої вади може розглядати мовби стороннім оком і гамувати їх; а так чи так, але істина, якась крапля істини в тому крилася. Бо він і вади тільки називав, а не боровся з ними по — справжньому.
Читать дальше