Олексiй Чупа: 10 слів про Вітчизну

— Ай, невже люди бувають аж такими довбанутими?!

— Та чекай, Ромцю! То була геніальна річ! — Кохановська захоплено розповідала цю історію, оживлюючи її у своїй пам’яті. — Суть цієї формули полягала в тому, що кожна людина має в собі закладений природою рівень сексуальної активності, те, що називається лібідо. Він тоді виділив, грубо кажучи, п’ять типів сексуальності, зі значеннями від одного до п’яти, аби рахувати було легше. Також він брав до уваги опір спрямованій на тебе сексуальній активності. Себто якщо ти в цьому плані максимально активний, то опір твій мінімальний. І навпаки. Також значення від одного до п’яти. Слідкуєш за думкою?

— Намагаюсь, — чесно зізнався Роман.

— Ага. Отже, є сексуальність і опір, які вкладені в тебе природою. Далі він визначив, так само для рівного рахунку, п’ять стадій зваблення іншої людини. Від поцілунку до повного й безумовного контролю над її тілом і думками.

— Оце вже цікавіше.

— Та не те слово. І ще, уявляєш, він по таблицях дивився, скільки енергії людина витрачає на певні дії. Ну, там ходіння, біг, спання, читання, слухання музики і так далі.

— Навіщо?

— А оце й було найцікавіше. Відкинувши емоції та підійшовши до процесу зваблення іншої людини з абсолютно формальної точки зору, він пропонував, спираючись на задані природою характеристики сексуальних активностей, враховуючи стадію зваблення, до якої треба довести певну особу, визначати, скільки на це треба витратити енергії або часу.

— Ти що, серйозно цю маячню сприймала?! — здивувався Роман.

— Та чого маячню… Теоретично, без урахування похибок, виходили доволі цікаві цифри. Наприклад, знаючи свою сексуальність і сексуальність партнера, ти міг вирахувати, скільки часу ти витратиш, виконуючи певну послідовність дій і добиваючись певної стадії зваблення.

— Він хворий був. На голову.

— Та ні, ми перевіряли, теоретично все складалося правильно.

— Перевіряли?!

— Так, заради науки й мистецтва.

— Здуріти!

— Та, це ще не все! Ми брали заданий час і вираховували енергію, тобто що саме треба робити, аби звабити людину.

– І що, ти пам’ятаєш цю формулу досі?

— Ха! Звісно! — беззаперечним тоном повідомила Кохановська.

— Поділишся зі мною?

— Нє. Це буде моя таємниця.

Роман ішов, замислено перебираючи в голові щойно почуте. Виходило надто вже по-дурному, але щось у цьому викликало якщо не довіру, то потужну зацікавленість.

— Ну, а для чого ти мені це все розповіла? Я не зрозумів.

— Та ні для чого. Просто хочу повідомити тобі, Романе, що на ту енергію, яку витратила на тебе за весь час нашого знайомства я, згідно з цією формулою, легко би звабила трьох імпотентів.

— Серйозно?

— Так, абсолютно. І не по одному разу.

— Дивно це чути. Не знав, що в мене такий опір звабі.

Роман мовчки покрокував собі далі, тримаючи Кохановську за руку. Перед очима, мов на кіноплівці, пронеслися останні місяці, гострі й теплі, і в той же момент боляче штрикнуло розуміння, що з дозволених візою шести місяців залишився тільки один. «Нікчемно мало, — подумав Роман, — несамовито мало».

— Кохановська, уже літо завтра, — у голосі дзвеніли недомовленість і неспокій.

— Я знаю, Романе, — серйозно поглянула на нього Аґнєшка, — я теж безперервно про це думаю. Але нічого, ви повернетеся сюди, коли там зможете, нічого страшного. Я почекаю, Романе.

Він у відповідь тільки хмикнув. Того разу Аґнєшка завела його до себе на чай, але в процесі готування впилася вином і, розриваючись на клапті від бажання й нетерплячки, нарешті начхала на будь-які рамки пристойності, формули божевільних своїх коханців, розуміння ситуації та все таке інше й завалила Романа на канапу, намагаючись зґвалтувати. Але п’яні, неслухняні пальці не впоралися вже з третім ґудзиком на Романовій сорочці, і він миттєво взяв себе в руки, вужем вислизнув з-під неї, поцілував у губи і, перечепившись через випростаного Пілсудського, вибіг у садочок, звично залишаючи цю квартиру, як дрібний злодій, перестрибуючи оплетену зеленим огорожу. На грудях боліли довгі, тонкі й глибокі сліди від Аґнєщиних нігтів.

— Ну що за скурвий син! — кричала Кохановська навздогін, уперше в житті б’ючи тарілки об підлогу.

Фарфорові та керамічні друзки встеляли паркет і різали розпечене повітря кімнати, мов шрапнель. Переляканий Пілсудський забився в куток і звідти поблискував очима-катафотами. Аґнєшка досягла такого ступеня шаленства, якого лише може досягти закохана п’яна жінка, якій коханий не дає торкнутися свого жаданого тіла. Їй аж свербіло під шкірою, вона зривала із себе одяг, але з кожною секундою власні дотики обпалювали дедалі сильніше. Ніч минула солодко, безнадійно й безсонно, у гарячих простирадлах, що, мов піски в пустелі, не встигають охолонути за короткі години без сонця. Кожен дотик ставав Романовим, адже десь у глибині візерунків на пучечках пальців залишилися і його сліди, а часом здавалося, що їхні візерунки взагалі зрослися в щось спільне, нове й незнайоме на дотик, а від того ще солодше й лагідніше.