Олексiй Чупа: 10 слів про Вітчизну

— Що це? — спитав Роман.

— Шампанське, — пояснила Аґнєшка. — Добряче вихолоджене шампанське. Частина ритуалу. Невід’ємна частина.

— Ти що, кожен раз випиваєш пляшку шампанського, аби заснути? Ти ж так зіп’єшся!

— Якщо я не спатиму, то зійду з розуму набагато швидше. Крім того, мені подобається бути п’яною біля тебе, тому я зараз вип’ю трохи більше, аніж зазвичай. Дивись мовчки, — порадила вона йому.

А Романові і так всі слова обривалися просто в горлі, розсипалися в порох, в’язли на зубах, роздзьобані на фонеми птахами бажання й подиву. Він гладив ніжну шкіру й відчував, що це все і справді має якийсь стосунок до письменництва, до натхнення, творчості й божевілля… І чим пружніше під пучками пальців наливалися насолодою груди, тим гостріше він це розумів. Гаряча вода вже пестила її боки, від цього Аґнєшка потихеньку звивалася й стогнала, і якби не міцні Романові руки, то злетіла б до стелі від щастя.

— Так-так, — шепотіла вона, відпиваючи з пляшки великі ковтки. — Уся справа в тому, щоб відкритися повністю, зуміти відкинути будь-які умовності, одяг буденності, зуміти довіритись і показати себе без прикрас і всього іншого. Постати збудливою, збудженою і справжньою, показати себе в ракурсі, вільному від усього на світі, коли матерія, якою ти є, говорить усе сама за себе. Написання книги, Романе, схоже на процес прийняття ванни… — Їй подих мало не зупинявся від близькості Романа, та навіть не близькості вже, а злиття з ним, переплетення і взаємопроникнення, які провадили її до прострації, близької до шаманських екстазів. — Ти влягаєшся в порожню й холодну керамічну труну сюжету, влаштовуєшся там якнайзручніше зі всіма своїми поганими звичками — коханцем, сигаретами, алкоголем, наркотиками чи що там іще буває, і відкручуєш крани. І з тієї миті, коли вода тексту починає наповнювати цю заздалегідь приготовану ємність, ти, за законами природи, починаєш важити в цій воді дедалі менше, тебе виштовхує із сюжету, і замість деталей автобіографічних з’являються там лише уламки твого особистого досвіду, спотворені потребами сюжетної лінії. Жодна книга, Ромцю, жодна завершена книга не виглядає такою, якою задумувалася на початку саме через це — бо автор стає невагомим, текст витісняє його з первинного задуму, у тому каркасі залишаються лише найважчі за своєю сутністю особистості. Може, тому існує порівняно мало серйозних письменників?

— Не знаю, — розгублено відповів Роман на її монолог. — Я не знаю, що на це сказати, хіба тільки те, що перебування з тобою в такій ось обстановці, — він кивнув на воду, яка вже заливала пальці, що витанцьовували на грудях Аґнєшки, кивнув на майже порожню пляшку з-під шампанського і на свічки, — може навіть мене змусити щось писати. Це збуджує і надихає, Кохановська, я зараз на сьомому небі, це якесь неймовірне відчуття.

— Підозрюю, що це ерекція, — засміялася вона, вигинаючись до Романа.

Раптом п’яний сміх захлиснула вода, і Аґнєшка, безпорадно випустивши з руки пляшку, що відразу розбилася, важко опустилася в гаряче море ванни. Роман перелякався, але зорієнтувався швидко, схопивши її за волосся і витягши голову з води.

— Господи, я зараз мало не вмерла, коли ти мене так узяв, — вигукнула вона, відкашлявши з легенів прозору воду.

— Так, Аґнєшко, досить. Ти вже впилася, час лягати. — І Роман без особливих труднощів підняв її на руки, від чого підлогу залило водоспадами.

Кохановська витерлася з його допомогою м’яким свіжим рушником і вже за п’ять хвилин засинала, вкрита ковдрою, лежачи ще мокрою головою на стегнах Романа.

— А так і буває. Так і закінчується книга, — мурмотіла вона крізь сон, — автор захлинається, і в певний момент текст викидає його з хвиль, мов рибу на пісок, де він із незвички задихається, залишившись без створеного ним світу.

— А потім?

— Потім? Потім минає якийсь час, і знов виникає потреба прийняти ванну, ось і все.

— Так просто?

— Так просто.

Кохановська по цій останній фразі провалилася нарешті в очікуваний, випещений, солодкий і вимучений сон, стискаючи теплу, уважну долоню Романа. Лише зараз, коли затихла вода в крані, замовкли «Ролінги» і від Кохановської замість п’яних монологів лунало тільки ледве помітне дихання, Роман почув: з вулиці у двері оскаженіло шкребеться Пілсудський.

Весна видалася на диво жаркою й швидкою. Аґнєшка у своєму романі писала про цілі будинки, які вже із середини травня, у ті шалені години, коли сонце палило найсильніше, плавилися по краях, мов сир над вогнем, про бляшані карнизи, на яких екстремальні пражани могли готувати смаженицю, і про ліпнину на стінах, що м’якшала й деформувалася під своєю вагою.