Олексiй Чупа: 10 слів про Вітчизну

Олена наїжачилася, стислася в маленьку холодну точку, але вже за кілька секунд вибухнула, мов наднова, опустившись перед Романом на коліна, і шепотіла, обіймаючи його стегна:

— Ромчику, милий мій, коханий! Навіщо мучити себе? У нас вийшло відірватися від тієї проклятої країни, а ти знову хочеш добровільно туди повернутись! Ну, згадай же, чому ми поїхали, пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, — відповів Роман.

— Ти був пригнічений, замучений тим абсурдом, який відбувався. Думаєш, за півроку там щось змінилося на краще? Те, що ти стільки часу перебував поза цим пеклом, не означає, що чорти стали добріші. Навіщо тобі це все, у нас є такі можливості!

— Які в нас є можливості? Батрачити на дядю й кожні півроку приїздити додому, аби оновити візу? І так усе життя?

— Чому ні?! Ніщо не тримає, обирай собі будь-які міста, будь-які локації. Хочеш — будемо жити в горах, хочеш — у місті, хочеш — біля моря.

— Удома також є море, Олено. А ще там усе зрозуміле, рідне і близьке, попри те, що упосліджене й химерне. Мене гризе ця довбана емігрантська ностальгія, і, на відміну від величезної кількості людей, я не в силі їй опиратися.

— Чому ти боїшся нового життя, Романе? — серйозно запитала вона.

— Ні, не боюся. Більше того, я його прагну. Але тут, у Європі, я осягнув, що не хочу нового життя, побудованого на чужому фундаменті.

— Я тебе не розумію, милий, — майже плакала розгублена Олена.

— Від тебе цього ніхто й не вимагає. Просто вір мені, підтримай мене й готуйся до повернення.

На цьому сцена обірвалася. Роман вийшов у кухню, м’яко відклеївши від себе Олену, залишивши її мало не в істериці, із головою, похиленою на стілець. На серці муляло, адже він ніколи не ображав свою кохану й не чинив жодних перепон її забаганкам, хай навіть і нелогічним. Йому завжди було легше поступитися або змовчати і зробити по-своєму, аніж іти на прямий конфлікт, і вони обоє чудово це знали, та — кожен по-своєму — готувалися переконувати іншого.

Останні тижні у Варшаві стали схожі на пекло. Аґнєшка цілими днями стовбичила в них під вікнами, не звертаючи уваги на божевільну спеку чи затяжні грози, і врешті руки й шия засмагли так, ніби вона була десь на відпочинку, а голос захрип і став утомленим. Після тієї невдалої спроби затягти Романа в ліжко їм жодного разу не випало поговорити нормально, попри те, що вона хіба тільки не ночувала під брамою на Зомбковській, відлучаючись лише додому спати й годувати Пілсудського та до видавництва — поквапити з виданням книги, бо ж їй хотілося, щоб Роман дочитав ту історію перед своїм від’їздом. Аґнєшка вистежувала його під час походів до магазину, але розмов не відбувалося, радше — взаємне жбурляння словами, перестрілка недомовками й напівнатяками, після яких у кожного подовгу боліла голова.

Олена напосідала на Романа дедалі сильніше, аби він зрікся ідеї повернення в Україну. Важко сказати, чому їй так на цьому залежало, можна думати, що вона і справді переживала за Романа, але є як є — протягом червня Олена випробувала всі методи шантажу, які тільки могла вигадати. Обіцяла накласти на себе руки просто на митниці, божилася перестати говорити з Романом, погрожувала відмовою кохатися з ним. Нічого суттєвішого вона запропонувати не змогла, і хлопець, не простежуючи в її вимогах жодних логічних підтекстів, дедалі більше переконувався у своїй правоті. А вона шукала нових методів впливу на свого коханого, не відчуваючи, утім, як критично наблизилася до межі, за якою нитка кохання обривається остаточно. Як і будь-яка покалічена особа, з котрою все життя носяться і яку жаліють, вона усвідомлювала свою неповноцінність, але підсвідомо сприймала її як важіль у боротьбі за якомога комфортніше існування. І неважливо, що така боротьба нечесна, — Олену результат цікавив набагато більше.

Отже, варто лише було Роману почати розповідати, що він відчуває насправді, перебуваючи на чужині, як він сумує за своєю прогнилою наскрізь, але рідною країною, вона зривалася на вереск і сльози. Не бажала сприймати жодних аргументів, навіть найбільш переконливих, будучи впевненою, що врешті-решт коханий Ромчик не витримає і, відсидівши в Україні якийсь тиждень, вони знову поїдуть до Європи, у якій їй дихалося набагато легше. І справді, після кожного скандалу Олена відчувала, що він, попри те, що опирається, уже майже-майже зламався і наступна істерика його доб’є. Якби в цьому трикутнику з’явився хтось адекватний і неупереджений, якби він спитав, якого біса вона виробляє і чи не помічає, що коханий віддаляється після кожного такого концерту, Олена твердо відповіла б: «Ні». Егоїзм зробив її абсолютно сліпою.