Олексiй Чупа: 10 слів про Вітчизну

Кохановська затихла десь аж під ранок, вимучена власною пристрастю й безсиллям, простягнена ліжком, на піввидиху, застигла на мить, вигнута до вологого ранкового неба, мов будь-який із мостів над Віслою, а потім важко осіла в шелестке ліжко під вагою своєї любові. І лише тоді, коли її подих став рівним і заспокоєним, у неї в ногах прилаштувався збентежений кіт, готовий щомиті або тікати з ліжка в будь-якому напрямку, або лягти в разі потреби аж на самий низ живота чи серце і витягувати звідти безнадію.

Інші двоє героїв тієї ночі так само не зімкнули очей. Роман, залишивши свою милу, розхристану польку, мало не біг на Зомбковську, розлякуючи голубів та зівак, белькочучи зблідлими вустами чи то молитву, чи прокляття, а насправді — округле й притульне Оленчине ім’я. Він, проти своєї звички, не відчинив ключем, а тарабанив у двері й гарячково дзеленькав, так учепившись у дзвінок та ручку дверей, що підняв із ліжок кількох підстаркуватих мешканців тієї кам’яниці. Старенька пані Беата, яка мешкала навпроти них, аж прикипіла до дверної шпарини у своєму помешканні, очікуючи, що Роман зараз вирве цей дзвоник чи й самі двері з одвірками, а пан Яцек, що з поверху нижче, застиг над своєю вечірньою горілкою перед сном, подумавши, що знов повернувся той привид, який тероризував цей будинок у гнітючі повоєнні часи і свого часу повністю перевернув його тоді ще дитячий світогляд.

Роман так горланив під дверима, що Олена не на жарт перелякалась. І коли вона, беззахисна й переполохана, нарешті відчинила всі клямочки й замки, він звіром накинувся на неї, заваливши на гарячу підлогу тут же, біля входу, здираючи з неї одяг і обпікаючи поцілунками колись кохані вуста й шкіру на боках і стегнах. Пані Беата зітхнула й відірвалася від шпарини, пішла шукати свої ліки від серця і зразу заснула, важко розвалившись у подертому фотелі біля прочиненого вікна.

Роман не відступався від Олени всю ніч, пестячи її довго, як приплив вилизує тихий нічний берег, вривався в неї з руйнівною, безбожною силою, мов цунамі в принишклі, спорожнілі вулиці портових японських міст.

І лише по світанку, коли Олені остаточно забракло дихання і серце стало корком під горлом, перекриваючи кисень, Роман дав їй спокій. Хвилі знемоги і спустошення застали їх у кухні. Олена тихенько стогнала, випростана тілом на обідньому столі, безсило звісивши з нього ноги і руки, силуючись хапнути ротом повітря. Роман сидів на підлозі біля столу, погладжуючи їй гарячі литки і притулившись щокою до однієї з п’яточок. Прага тієї ночі видалася такою солодкою й виснажливою, якою не бувала ніколи досі. Вони добряче виплеснулись, залишилися спустошеними, переливши у свою пристрасть усе те напруження, що наростало останнім часом. Натомість стало електризованим повітря — починалося літо, а з ним і сезон гроз. Олена, безсила навіть злізти зі столу, засинала, підклавши руку під голову, і кольорові плетені феньки плуталися їй у волоссі. Після того, як Роман так завзято брав її цієї ночі, вона переконалась, що тут не обходиться без незримої присутності іншої жінки, пристрасної, екстатичної й наелектризованої, бо ж тільки така й могла посіяти в ньому настільки осатанілу напругу.

Наступного вечора Оленка розпочала розмову, яка давно назрівала й тепер оминати її стало неможливо.

— То що далі, Ромцю? Скільки в нас грошей, які подальші плани? — Вона оперлася підборіддям на долоні й повернулася до нього обличчям.

Роман замовк, ніби його вдарили в сонячне сплетіння, і лише віддихавшись, майже прошипів:

— Грошей у нас достатньо, аби купити невеличку квартирку або будиночок десь у провінції. Біля Чорного моря, наприклад.

— Що?! — майже скрикнула Олена. — Ти здурів тут, у цій Чехії?! Повернутися хочеш?

— Так, хочу, — він ствердно кивнув і, зробивши коло навкруг столу, зайшов їй за спину. — Європа не для мене, мала. Я тут чужий. Вибач, тобі справді важко це зрозуміти, тобі будь-де однаково. Зміни твого настрою відбуваються лише у зв’язку зі змінами мого за великим рахунком.

— Це все так, але є можливість зачепитися тут! Є можливість жити подалі від України з усіма її проблемами.

— Нема бажання чіплятись. Розумієш?

— Ні, не розумію.

— Авжеж, де ж тобі! — Роман зірвався з місця й заходив кімнатою, змахуючи руками, мов збентежений крук. — Ти в принципі не можеш сумувати за чимось, окрім моєї присутності, а отже, тобі мене не зрозуміти. Ми повернемося. — Він схилився їй до плечей і прогарчав це на вухо.