Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Розв’язавши стрічки капелюшка, вона відкинула його геть. Ще й на додачу до всіх сьогоднішніх нещасть — ця нестерпна спека. Дарма що вечір — дихати анітрохи не легше.

Вона розстебнула декілька ґудзиків на сукні, підвелася, підійшла до вікна і розчинила його навстіж. Нема ні вітру, ані нічної прохолоди — тільки липка, нічим не розбавлена, застояна, як несвіжа вода у калюжі, спека. Жоден листок на дереві не поворухнеться. Ще й цей триклятий корсет не дозволяє нормально дихати.

Вона відійшла вглиб кімнати, стягнула сукню і, анітрохи не хвилюючись, що забруднить її, пожбурила собі під ноги. Сьогодні з добрий десяток разів прокляла себе за те, що надягнула її вранці. Зовсім нещаслива сукня.

Присівши на стільчик, Анна зняла черевички. Невиразно пам’ятала, що, повертаючись додому, перечепилась через якусь колоду. Так і є — розірвала черевичок. Якщо день нещасливий — то нещасливий до кінця і до найдрібніших деталей. А вранці ж ані натяку на таке не було.

Накинувши на плечі тоненьку шаль, Анна вийшла на кухню. Навпомацки знайшла горнятко, зачерпнула ним із діжки воду і хотіла піднести до рота, але якось незграбно вхопилася за вушко, не втримала горнятко у руках і, намагаючись впіймати, вилила майже всю воду собі на груди.

Схлипнувши, ледь не розплакалася. Почувалася безпорадною, самотньою, нікому не потрібною, але навіть самій собі воліла в тому не зізнаватися. Це просто день такий недобрий, а не все її життя нічого не варте. Усе минеться. Усе владнається. Адам не хотів її скривдити. Він не знав про приїзд дружини. Для нього це теж несподіванка. Все одно щось таке мусило колись статися.

Потроху заспокоюючись, Анна повернулася до себе в кімнату, підійшла до вікна, прислухалася. Здається, десь далеко гримить. Гроза насувається, чи що? Вона знову вслухалася. Справді гримить.

Не дивно — цілий день так немилосердно парило, аж дихати було важко. Тепер литиме цілу ніч.

Вона підняла з підлоги сукню, кинула її на ліжко і почала роздягатися. Коли зняла корсет, стало трохи легше дихати. Може, він і гарно підкреслює талію, але ж як дошкуляє та тисне. З насолодою вмившись холодною водою, Анна перевдягнула сорочку і знову глянула у вікно. А гроза таки насувається. Уже й вітер здійнявся — носить пилюкою, шумить листям і вривається в кімнату запахом дощу та передчуттям бурі. На душі теж анітрохи не краще.

Притримуючи рукою фіранку, яку шарпнув порив вітру, Анна зачинила вікно і відступила вглиб кімнати. Після такої спеки гроза затягнеться надовго, а отже, Адам не прийде.

Вона залізла на ліжко з ногами і, обхопивши коліна руками, притиснулася до них підборіддям. Воліла б ні про що не думати, нічого не знати, нічого не розуміти, проте вже не могла. Після того, як побачила дружину Адама, її світ розсипався на шматки. Враз так ясно та чітко усвідомила собі ситуацію, аж недобре стало. Влізла в чужу родину, чужі стосунки і накоїла такого, що повік не відмолиш гріха. Відчуття, ніби стрімголов шубовснула у глибоку холодну воду, а тоді раптом усвідомила, що зовсім не вміє плавати.

Здригнувшись від чергового гуркоту грому, Анна кинула погляд у вікно. Так страшно блискає, що хочеться, як у дитинстві, залізти з головою під ковдру, зіщулитися там клубочком і міцно-преміцно заплющити очі. Шкода, що не можна так само сховатися від усіх проблем. Як їх взагалі вирішувати? Не бачитися з Адамом? Не могла такого уявити. Сьогодні була на нього така сердита, що вбила б на місці, роздерла б на дрібні шматки, проте не любити не могла. Здається, це кохання в’їлося в неї так глибоко та міцно, що нічим не витравиш. Як хвороба якась чи божевілля.

Прислухаючись до гуркоту грому і монотонного, доволі потужного стукоту крапель по шибці, Анна раптом відчула, як сильно втомилася за цей день. Досі трималася лише завдяки нервовому напруженню, а коли воно почало спадати, понад усе хотіла міцно-преміцно заплющити очі й про все забути. Добре, що сьогодні ніхто вже не вимагатиме від неї жодних пояснень та дій.

Непомітно для себе Анна заснула і прокинулася, коли гроза майже вщухла. Підвівшись із ліжка, навпомацки засвітила свічку і спробувала зорієнтуватися в просторі та часі. Яка година? Уже глуха ніч чи все ще вечір?

Підійшовши до годинника, Анна присвітила собі свічкою. Дивно — проминула лише година, а в голові геть усе переплуталося.

Ще й цей нестерпний головний біль ніяк не минеться — стискає обручем скроні й не дає зосередитися на жодній розсудливій думці.