Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Я справді чужа тут людина. Батьків у мене немає, а пані Тереза зовсім недовго опікувалась мною.

Анеля затримала погляд на дівчині. Щось у тому, як вона це сказала, зачепило її за живе. Здається, ця панна теж не надто щаслива людина.

— Знаєте, у мене теж давно вже нема батьків, але у вас, принаймні, все інше ще попереду.

Анеля замовкла. Те, що вона не обмежилася ввічливим «перепрошую», здивувало її саму. Напевно, надто знервована сьогодні, а може, у цій панні щось викликає довіру. Іноді з незнайомою людиною значно легше порозумітись, аніж із кимось з родини. Цікаво, хто вона така.

— А хто вами опікується зараз? З ким ви прийшли сюди? Можливо, я знаю цю людину.

Почервонівши, Анна опустила очі. Хто опікується? Власне, насправді опікується Адам, але про таке навіть подумки згадувати соромно.

— Я компаньйонка пані Беати… Напевно, ви її знаєте… Так сталось, що я мусила шукати це місце. У моїх опікунів доволі скрутне фінансове становище, і пані Тереза порекомендувала мене їй, але…

Так і не договоривши, Анна, ніби за щось вибачаючись, невпевнено усміхнулася своїй співрозмовниці.

— Не думаю, що панна має того соромитись, — по-своєму потрактувала її ніяковість Анеля. — У житті складається по-різному. Ніхто не знає, де опиниться через рік чи два. Думаю, у вас іще все налагодиться. Ви надовго не залишитесь у пані Беати. Не спам’ятаєтесь, як вийдете заміж та матимете власну родину.

Потупивши погляд, Анна якось не надто оптимістично усміхнулась у відповідь. Знала б ця пані, якою насправді є ситуація, — ніколи б такого не сказала.

— Ні, заміж я взагалі не вийду. Це вже вирішено.

Усміхнувшись на таку наївність, Анеля, проте, вирішила промовчати. Очевидно, щось дуже серйозне примушує цю панну говорити таке. Може, якась життєва драма чи розчарування?

Вона ще раз придивилася до Анни. А от репутація в цієї дівчини має бути бездоганною, інакше її б не приймали тут. Зрештою, у неї гарні манери, правильна мова, вона добропорядна на вигляд і приємна у спілкуванні. Дивно, що Тереза не залишила дівчину в себе. За її постійної потреби кимось опікуватись ця — ідеальний об’єкт. Цікаво, хто попросив Терезу подбати про неї?

Анеля знов підійшла до вікна і, відхиливши фіранку, визирнула на вулицю. Як завжди, коли діти були не з нею, починала непокоїтися, коли ті затримувалися хоч на п’ять хвилин. Ще й Войцех іноді так поводиться, що мимоволі переживаєш, аби не сталось чогось поганого.

— Ну, нарешті, — здалеку помітивши дітей, які в супроводі няньки з’явилися на іншому боці вулиці, Анеля зітхнула з полегшенням. — Я вже почала непокоїтись.

Не втримавшись, Анна й собі визирнула на вулицю. Отже, у цієї пані двоє дітей — син років дев’яти-десяти і маленька чотирирічна донечка. Гарні діти. Особливо дівчинка. Зграбна, мила, з пишним, як у мами волоссям, така ж бездоганна постава та рухи.

— У пані такі милі та чемні діти.

— О, так. Особливо Войцех, — не втрималася від іронічної усмішки Анеля. — Думаю, він ще проявить себе сьогодні.

Ніби на підтвердження її слів, малий раптом вирвався наперед і у своєму святковому костюмчику спробував залізти на огорожу одного з сусідніх будинків — підтягнувся на руках, перекинув ногу через штахетину, за щось зачепився, проте в останню мить няньці вдалось відчепити його штанину від паркану та обережно стягнути малого на землю.

Кроків десять Войцех ішов більш-менш спокійно, проте зауважив за огорожею вже іншого будинку собаку, не втримався, знов вирвався наперед і дрючком, затисненим у руці, протарабанив уздовж усієї огорожі по штахетинах перед носом у розлюченого пса.

Пес кинувся лапами на огорожу, зайшовся гавкотом, проте з ланцюга не зірвався.

Від несподіванки сестра Войцеха зойкнула і злякано схопилася за спідницю няньки.

— Якась покара, а не дитина, — Анеля сердито стиснула губи. — Уже й ця нянька не дає з ним раду.

Не передчуваючи жодних проблем, Войцех спокійно злегковажив зауваження няньки і за декілька секунд почав уважно приглядатися до калюж, які залишилися після нічної зливи.

Не дійшовши до найближчої кроків зо три, відволікся на голубів, які спокійно походжали по хіднику, і з відчуттям конче потрібної справи замахнувся на них, а коли голуби дружно здійнялися в повітря, відчуття конче необхідної справи змінилось у ньому на щирий захват та задоволення від вдало виконаного маневру.

Прослідкувавши захопленими очима за розполоханими голубами, Войцех раптом зауважив у вікні маму. Судячи з виразу її обличчя, вона вже давненько за ним спостерігала і зовсім не поділяла ні його радості, ані ентузіазму.