Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Думаєте, я не звикла до холоду за ці дні?

Зайшла до кімнати і, ступивши декілька обережних кроків, зупинилася. Нічого зайвого, непотрібного або такого, що муляло б око надмірною претензійністю чи розкішшю. Звичайний стіл, прості крісла, темного різьбленого дерева шафа, полиці з рівними рядами книжок, годинник на стіні, ліжко, застелене темно-зеленим накриттям, такого ж кольору килим та штори. А ще півтемрява від того, що вікно виходить у колодязь внутрішнього подвір’я.

Анна підійшла до столу, зняла капелюшок, тоді теплу зимову пелерину. Поклала все це на крісло і повернулася плечима до вікна. Майже й не відчувала ніяковості через те, що знов опинилася з Адамом наодинці. Мовчки дивилася на те, як він розпалює вогонь у п’єці, і мимоволі усміхалася своїм думкам. Тепер у будь-яку хвилину можна підійти до нього, заговорити, обійняти і не боятися, що хтось заборонить їй це зробити.

Вона глянула на його чорне, з іще не надто виразною сивиною волосся, перевела погляд на руки, плечі, долоні — і їй раптом страшенно захотілося, щоб Адам усе облишив і підійшов до неї. Затамувавши подих, вона прислухалася до себе. А ще, щоб він міцно-преміцно пригорнув її до себе… і ще, щоб поцілував.

Намагаючись відволіктися від недоречних фантазій, Анна підійшла до полички з книжками і почала перебирати книжки одну по одній. Витягнула першу-ліпшу, тоді другу, третю і так само уважно перегорнула декілька сторінок.

— Тебе це цікавить? — почула вона позаду себе здивований голос Адама. — Навіщо вона тобі?

Анна мимоволі уважніше придивилася до книжки, яку тримала в руках, і тихенько розсміялася. Вона навіть мови не знала, якою та була написана, і тим паче не підозрювала, про що вона. Якісь незрозумілі малюнки, таблиці, креслення. Справді, здалася їй ця книжка.

Обережно поклавши книжку на місце, Анна озирнулася.

— Я хотіла чимось себе розважити.

Адам підступив до неї ближче і, усміхнувшись, торкнувся долонею її щоки.

— Як на мене, не найліпша для нас із тобою розвага.

Анна відвела погляд і, щоб приховати ніяковість, спробувала змінити тему розмови.

— Зимно тут у вас. Помешкання вистигло, а п’єц іще не розігрівся.

Адам мимоволі перевів погляд на її ноги.

— Звичайно, зимно. Особливо, якщо стояти босою на холодній підлозі.

Він ковзнув очима по її фігурці вгору, ніби роздягнув.

— Поганий із мене господар, якщо така гарна панна мерзне у мене вдома.

Зараз йому дуже хотілося саме такої щирої та невинної гри. Зовсім простої, наївної, не надто вигадливої. Здається, переситився забавами інакшого штибу.

Він продовжував із усмішкою розглядати Анну, і, не витримавши, вона першою відвела очі.

— І що тепер? — обережно запитала вона його. — Що ми тут робитимемо?

Розсміявшись, він нічого не відповів, просто взяв її на руки і переніс до себе на ліжко.

— Тут тобі буде значно тепліше… Зрештою, й цікавіше.

Анна заперечно хитнула головою, проте не сперечалася. Уже мала виразну підозру, чим усе це завершиться, і майже не боялася того.

Адам провів пальцями по її щоці, шиї, розстібнув ґудзики на сукні і, нахилившись, торкнувся поцілунком шиї там, де вона плавно переходила у лінію плеча.

— Не бійся, маленька, сьогодні я теж буду обережним з тобою.

Від доторку його губ по її тілі пробігла хвиля млосного тепла і, підібравшись до горла, збила з ритму подих, проте в якусь мить щось таки зупинило Анну за крок від остаточного завороту в голові й за півкроку від того, щоб втратити бажання зупинятися.

— Усе ще боїшся мене?

Розгублено усміхнувшись, вона кивнула, проте пересилила себе і почала витягувати з зачіски шпильки. Анітрохи не почувалася впевнено. Щосили смикнувши зав’язки корсета, майже безнадійно їх заплутала, а помітивши, що й Адам це зауважив, густо почервоніла.

— Просто я…

— Ходи сюди, я тобі допоможу. Зараз тобі дихатиметься легше, — він почав сам розплутувати зав’язки її корсета. — Нізащо не повірю, що досі ти обходилася без покоївки.

Відчувши, як теплі долоні Адама ковзнули від її талії донизу, Анна затамувала подих. Як же сильно вона його любить. Понад життя.

Розвернувшись, вона обережно поклала долоні Адаму на плечі, зазирнула в очі, а тоді, не втримавшись, нахилилася і легенько діткнулася губами його шкіри.

Майже відразу зніяковіла від усвідомленої чуттєвості свого доторку і заховала обличчя в нього на грудях. Тепер він вважатиме її безсоромною?

Усміхнувшись, Адам підвів обличчя Анни вгору, торкнувся обережним поцілунком кутика вуст, почав цілувати, ледь підштовхнув, і вона втратила рівновагу. На мить затихла, а тоді, відчувши на собі вагу тіла Адама, мимовільно вперлася долонею в його плече.