Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Невпевнено кивнувши, Анна не відповіла. І сама не знала, що налякало б її дужче, аніж те, що з нею вже сталося.

— Розумієш, я маю певні зобов’язання щодо тебе, і хочеш ти того чи ні, але я буду їх виконувати. Ще одного нерозважного вчинку твоя репутація не витримає.

Намагаючись хоч щось второпати зі слів Адама, Анна здивовано глянула на нього. А хіба від її доброї репутації щось іще залишилося?

Раптом Адам поправив пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски, і усміхнувся. Так близько обличчя Анни здавалося йому по-особливому зворушливим та юним, а всі думки та переживання так виразно читалися в її погляді, що він мимоволі відчув жаль і одночасно ніжність.

— Не все так безнадійно, як тобі видається. Півгодини тому я зустрів у середмісті свою тітку і домовився, що ти поживеш у неї декілька тижнів. Це трохи порятує твою репутацію. Не мешкати ж тобі зі мною на Краківській.

Анна перевела подих.

— І ваша тітка погодилася на таке? Як ви пояснювали їй все це?

Адам здвигнув плечима.

— Просто розповів про Дмитра і пояснив, що твій вуйко просив віднайти для тебе спокійніше місце… Особливого вибору в нас із тобою все одно нема.

Приголомшена новими обставинами, Анна з острахом глянула на Адама. Вибір у неї, й справді, невеликий, а відповідь настільки очевидна, що навіть обговоренню не підлягає.

— А де вона мешкає? Як називається?

— Називається пані Зося, а мешкає на Личакові. Там у неї власний будинок. Ще до рогачки. Увечері я завезу тебе до неї, а поки що ми маємо декілька годин часу для себе. Насамперед десь пообідаємо, а потім я відвезу тебе до себе на Краківську. Хочу ще трохи побути з тобою.

Відчуваючи, що їй хочеться хоч якихось пояснень, Анна, проте, слухняно підвелася, мовчки взяла капелюшок, але, зав’язуючи стрічки під підборіддям, не витримала і знов підвела очі на Адама.

— Але що тепер буде з нами? Ви приходитимете в гості до своєї тітки?

Адам не відразу відповів, проте не зміг сказати їй неправди.

— Ні, не приходитиму. Це було б надто необачно.

Ледь закусивши губи, Анна знов зосереджено глянула на Адама. Здається, ще чогось очікувала, проте, майже відразу опам’ятавшись, потупила очі.

Обідаючи в ресторації при готелі «Європа», вони з Адамом таки зустріли його знайомих, проте він особливого значення цій події не надав, а Анна, хоча й зніяковіла, проте не втратила голову і змогла більш-менш природно повестися, коли він представив її як свою небогу. Насправді вона не уявляла, що мала б зараз робити, про що говорити і як взагалі поводитися з Адамом на людях. Швидше б уже опинитися там, де їх ніхто не побачить.

На щастя, пообідали вони доволі швидко, а коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Краківській вулиці, Анна спочатку зітхнула з полегшенням, але потім, кинувши обережний погляд на будинок, відчула, як усередині у ній знов щось стиснулося та неприємно захололо від страху. Здається, вона зовсім не готова ані до зацікавлених поглядів, ані до виразно підвищеного інтересу до своєї особи. Якомога нижче опустивши голову, спробувала заховати обличчя за крисами капелюшка. Цікаво, скільки людей стали мимовільними свідками її приїзду сюди?

Анна обережно повела поглядом вздовж засніженого хідника і знов опустила очі. Випадкові перехожі, сусіди, он ті дві кумасі невизначеного віку, які розмовляють при брамі, двірник, молочниця… Принаймні, з десяток людей.

Адам допоміг Анні зійти на хідник, розплатився з візником, а тоді, перехопивши її стривожений погляд, ледь усміхнувся.

— Не бійся, ніхто тебе тут не запам’ятає. Просто не затримуйся і не роздивляйся довкола.

Узявши Анну під руку, він завів її всередину будинку, тоді, так само не затримуючись, піднявся на свій поверх, зупинився перед найближчими до них дверима і відімкнув замок.

— У мене тут трохи тісно, але, знаєш, мені одному вистачає.

Після яскравого денного світла та блиску снігу помешкання Адама спочатку видалося Анні надто темним, проте, коли очі призвичаїлися до півтемряви, вона з цікавістю роздивилася довкола. Маленький передпокій, двері до кухні, дві кімнати праворуч. Усе доволі просто, раціонально і без претензії на розкіш. Саме так, щоб почуватися комфортно і не мати через це зайвого клопоту.

Присівши на маленький стільчик, вона почала розшнуровувати черевички.

— Не роззувайся, — зупинив її Адам. — У мене зараз холодно. Я не був тут декілька днів.

Підвівши голову, вона усміхнулася йому.