Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Він навіть не поцілував мене… Це у себе вдома він почав лізти куди не треба…

Вона мимоволі прослідкувала очима за напрямком погляду Адама і знов замовкла. Те, з яким виразом обличчя він розглядав плями на її сукні, теж не надихало на відверту розповідь, проте Анна опанувала свій страх, підсмикнула рукав сукні вгору і з готовністю простягнула Адаму руку долонькою догори.

— Подивіться, я лише покалічила собі руку тоді, коли намагалась розбити замок на дверях. Бачите? Ось тут. Усе майже зажило і не болить… Він, може, взагалі не чіпав би мене… Мені просто не треба було йти до нього додому. Його батьки кудись поїхали…

На декілька секунд втративши здатність розважно сприймати її слова, Адам не відразу обірвав безладну розповідь Анни, проте вже за хвилину дар мови таки повернувся до нього.

— Слухай, ти можеш нормально пояснити, що з тобою сталось? Що ти плетеш?

Різкий окрик примусив Анну не лише замовкнути, але й розгублено опустити рукав сукні. Здається, її пояснення не викликає в Адама ентузіазму.

Важко зітхнувши, вона пересилила себе і знов заговорила:

— А що я мала робити? Він замкнув двері. Ще й пізня година була… У мене ж нема такої сили, щоб…

Остаточно втративши терпіння, Адам різко підвівся на ноги.

— Зачекай. Ти можеш нормально все пояснити чи ні? Хто він і що з тобою сталось? Він щось тобі зробив? Ти хоч розумієш, що таке не дарують?

У його голосі Анна почула незнайомі загрозливі інтонації, проте, як на цю ситуацію, Адам поводився цілком прогнозовано, і вона, набравшись сміливості, спробувала ще раз спокійно все пояснити.

— А нема чого тут не дарувати. Нічого не було… Дмитра я зустріла випадково…

Від хвилювання Анна збивалася з думки, потім знов починала щось пояснювати, тоді поверталася до того, що вже сказала. Спочатку з її недоладної розповіді Адам взагалі нічого не міг второпати, проте він примусив себе мовчати і врешті Анна змогла більш-менш спокійно розповісти йому про свої пригоди.

— Ну, тепер хоч щось прояснилось, — відчуваючи, що добрий настрій повертається до нього, Адам усміхнувся. — Слухай, а якось звичайно, без театральних ефектів, ти не могла прийти до мене? Якось без зайвого шуму та скандалу. Я б пережив, що ця подія не нагадує драматичну виставу. Менше проблем було б зараз.

Заскочена іронією його слів, Анна ображено закусила губи. І це все? Він навіть не сварить її?

— Хочеш їсти? — раптом запитав він. — У будинку холодно. Думаю, ти не лише не розпалювала вогонь у печі, але й два дні нічого теплого не їла. Хочеш кави?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Очікувала чогось трохи інакшого, аніж ставлення до свого вчинку як до стихійного лиха.

Адам підійшов ближче. Виглядав майже таким, яким вона звикла бачити його щодня — спокійним та зібраним.

— Сьогодні ти залишишся в мене. Потім поїдеш зі мною до Львова…

Анна на крок відступила.

— Нікуди я не поїду, — зібравши докупи залишки власної гідності, раптом випалила вона. — І тут я залишатись теж не хочу… І взагалі я нічого вже не хочу.

Адам мимоволі розсміявся.

— Дуже логічно. Краще й не вигадаєш.

Раптом пригадавши, що сама ж прийшла до нього, Анна відчула — від сорому ладна провалитися крізь землю. Її поведінка заперечує слова, а зараз вона просто намагається зберегти гарну міну при поганій грі.

— Я не потребую, щоб хтось думав, де мене прилаштувати. Окрім вуйка, у мене ще й брат є… І взагалі я так не хочу…

Вона хотіла ще щось додати, проте відчула, що не може зробити це спокійно, круто розвернулася і вибігла з кухні.

З силою траснувши дверима, перевела подих. Такого сорому давно не зазнавала і, якби можна було втекти від самої себе, з задоволенням зробила б це.

Вона притиснула долоні до палаючих щік і мимоволі жахнулася того, що зробила щойно. Невже вона відмовилася від Адама і навіть не зрозуміла, як і чому це сталось? А якщо він її не зупинятиме? Що тоді?

Озирнувшись на двері, вона завагалася… Ні, залишки поваги до себе — це чи не єдина розкіш, від якої їй ще не хочеться відмовлятися.

Забігши в спальню, Анна почала гарячково натягувати на ноги черевички. Може, й справді, допоки не пізно, втекти звідси. Втекти від Адама, від сорому, який її очікує, від самої себе і від… Сама до ладу не розуміла, від чого втікає, проте відчувала — якщо не зробить цього негайно, то потім у неї не залишиться на це сили.

Почувши, як відчиняються двері, вона підвела голову і зустрілася поглядом із Адамом.