Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Скоряючись першому імпульсивному пориву, вона схопила зі столу ключі й кинулася до дверей. Розчинила їх навстіж, пожбурила ключі кудись на підлогу і як була — роздягнена та боса — вибігла на ґанок. Глибше вдихнула холодне повітря, зробила крок уперед, але майже відразу заплуталася у власній спідниці й впала на коліна. Снігова курява засипала їй одяг, подих перехопило, але Анна знов підвелася на ноги і зробила декілька невпевнених кроків назустріч Адамові.

Почувши у себе за плечима шум, той озирнувся і не повірив у те, що побачив на власні очі. Анна? Тут? У нього? Якого біса? Де вона була?

Нічого не розуміючи, він ошелешено витріщився на неї. Як вона тут опинилася?

Анна ступила ще декілька обережних кроків і з острахом глянула на Адама. Чому він дивиться на неї, немов на з’яву з того світу? Сердиться? Не зрадів? Але чому?

Одним поглядом Адам увібрав усю її тендітну постать. Маленька, доладна, жіночна — йому аж подих перехопило від того, що він міг втратити Анну.

— Господи, Анно, де ти була? — він різко згріб її в обійми і пригорнув до себе. — Ще раз таке вчудиш, і я сам тебе вб’ю…

— Я не навмисне… Направду… — відчуваючи слабкість у ногах, вона знесилено опустилась на кучугуру снігу. — Ви ж хотіли, щоб я прийшла до вас додому.

— Слухай, але ж не таким чином… — Адам теж присів біля Анни просто на сніг. — Що з тобою сталось? Де ти була?

Невпевнено хитнувши головою, вона промовчала. Уже починала відчувати, що панчохи наскрізь промокли від снігу, а у волоссі заплуталися й тануть холодні сніжинки.

Адам торкнувся щоки Анни долонею.

— З тобою дійсно нічого не сталось? Чому ти пішла з дому?

Вона підвела очі.

— А хіба ви не самі просили мене про це?

Адам щось їй відповів. Від хвилювання Анна не вловила змісту слів, проте навіщось притиснула свою долоню до його губ.

— Не треба нічого казати. Я знаю, що зле повелась.

Вона хотіла забрати руку, проте Адам накрив маленьку долоню своєю рукою і Анна відчула, як він обережно торкнувся поцілунком її пальців.

Він її любить? Вона йому потрібна? Він не сердиться?

Її губи ледь ворухнулися в німому запитанні, на мить розтулилися, і раптом вона обхопила Адама руками і сама поцілувала в губи.

Мимоволі злякавшись того, що цілується з ним серед білого дня, ще й на вулиці, відразу відхилилася, але майже тієї ж миті, відчувши, що втрачає його губи, знов їх відшукала. Попри страх, холод і невластиве місце, їй до божевілля хотілося цілуватися з ним.

— Слухай, мала, ти розум маєш? — Адам ледь відсторонився, озирнув Анну з ніг до голови, зауважив, що вона боса, і його брови здивовано поповзи догори. — Ні, розуму ти таки не маєш. Зачекай, я занесу тебе до себе додому.

Вона заперечно хитнула головою, спробувала сказати, що зовсім не змерзла, проте, коли Адам підвівся, взяв її на руки і поніс до себе в будинок, вона передумала сперечатися. Хіба не про таке їй мріялося довгими зимовими ночами?

Зайшовши на кухню, Адам посадив Анну на лаву, скинув із себе хутро і, струсивши з нього сніг, накинув їй на плечі.

— Хоч трохи зігрієшся… Зніми панчохи. Цілком мокрі.

Вона розгублено кивнула, але не ворухнулася. Дивилася на те, як він розпалює вогонь у печі, і мовчала. Виглядала наляканою, безпорадною, проте на диво милою. Напевно, втекла з дому після чергового скандалу з вуйком, а тепер боїться того вчинку. Нічого, головне, що з нею нічого поганого не сталося.

Присівши біля Анни навпочіпки, Адам сам стягнув із неї мокрі панчохи.

— Ти не помітила, що надворі вже кілька місяців зима? — відклавши панчохи вбік, він почав розтирати її холодні ступні. — Ноги зимні, як лід.

Розгублено глянувши на нього, Анна міцно, мало не до болю в руках, стиснула край лави. Навіщо він це робить? Невже вона сама не годна зняти з себе панчіх або ноги розтерти?

Його рука ковзнула вгору, відсуваючи тканину спідниць вище, і Анна заплющила очі, прислухаючись до того, як Адам торкається її колін та стегон.

Раптом він несподівано різко і безцеремонно відкинув усі її спідниці вгору.

— Слухай, Анно, звідки у тебе такі синці на ногах? Що з тобою сталось?

Вона широко розплющила очі.

— Синці? Які?

Вона різко висмикнула спідниці з його рук, а тоді, перехопивши здивований погляд Адама, мимоволі підібгала під себе ноги.

— Та не чіпав він мене. Я наставила собі синців тоді, коли в темряві бігала по його будинку, а ще тоді, коли стрибала з вікна…

Зауваживши, як в Адама округлилися очі, Анна затнулася і щільніше загорнула ноги в спідницю.