Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Анна взяла малу на руки, швиденько переповила і, нагодувавши, поклала в колиску.

— Чому ви не йдете додому? — пошепки запитала вона Адама. — Ніч надворі. Ви ж підете?

Він заперечно хитнув головою. Не мав жодного бажання виходити на вулицю, посеред ночі йти додому, щось там пояснювати, намагатися не розбудити дітей.

— Я переночую тут, а там як складатиметься… Тепер іноді залишатимусь у тебе на ніч.

— А як… — Анна не договорила. Анеля все одно знає, де зараз її чоловік, і вдавати, що все інакше, смішно. — Добре, залишайтеся в мене. Я зараз приберу на кухні й теж прийду.

Намагаючись рухатись якомога тихіше, вона швиденько впоралася з роботою і повернулася. Адам спав, і щоб не турбувати, вона обережно присіла біля нього на ліжко, а як лягла та заснула, вже й не пам’ятала — відключилася десь на півдорозі до подушки. Під ранок Адам спробував пригорнути її до себе, проте у відповідь вона навіть не ворухнулася. Щось невиразно пробурмотіла і знов провалилась у сон. Здається, все тим і обмежилося, бо жодних інших спогадів про цю ніч у неї не залишилося. Вранці прокинулася, коли Адам пішов.

Солодко позіхнувши, Анна підвелася з ліжка і вийшла на кухню. На столі — самотня порцелянова філіжанка і кавник. Адам пішов не поснідавши, лише каву випив. Погляд її затримався на папірці, притисненому до столу цукерничкою.

«Кохана моя дівчинка, вранці ти так солодко спала, що мені не хотілось тебе будити. Дуже тебе люблю і дякую за цю ніч і за те, що ми з тобою разом. Коли знов прийду, наразі не знаю, але обов’язково тебе попереджу. Не переживай, якщо затримуватимусь. Маю багато роботи в маєтку. Цілую тебе ще разів з десять…»

Замислено склавши папірець учетверо, Анна поклала його в кишеню. Ну що ж, така вже її доля. Очікувати і не знати нічого певного. Власне, в її ситуації інакше й не буває. Вона сама влаштувала собі таке життя і сама тепер страждає від його наслідків. Єдине, що залишається: сподіватися, чекати і жити як живеться. На опір нема ані сили, ані бажання.

Наступні три місяці Анна саме так і жила — «як живеться». Адам інколи приходив і залишався в неї на ніч або й на дві чи три, а інколи — забігав лише на годину-другу, а потім не з’являвся цілий тиждень, і вона губилась у здогадах, не знаючи, коли він з’явиться знову. Поступово все докотилося до найбанальнішої і найпоширенішої з життєвих ситуацій — Адам жив на дві родини. Навряд чи це подобалося хоч комусь, проте ніхто не намагався порушити крихку рівновагу кардинальним рішенням. Будь-яке руйнування — це завжди небезпека не вціліти під уламками та надто великий ризик втратити те, що маєш.

Життя в місті рухалося своєю паралельною колією. Четвертого червня виїхав до Відня губернатор граф Стадіон, на його місце став Вацлав Залевський, який усупереч цісарському декретові про рівноправність русинської і польських мов у школах Галичини, домігся від міністерства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях та у Львівському університеті. У відповідь Головна Руська Рада вислала до цісаря делегацію з петицією проти цього та з низкою інших вимог, а поляки, в свою чергу, почали поширювати чутки про те, що русини хочуть прилучити Східну Галичину до Росії. Згідно з Конституцією, було оголошено вибори до державного сейму, і довкола цього виникло стільки метушні, розмов та інтриг, що важко було б усе це проігнорувати. Анну іноді навіть дивувало те, як багато сил, енергії та часу приділяли всьому цьому чоловіки. Зрештою, вона жінка, а тому її таке не повинно обходити. Голосувати на виборах можуть лише чоловіки. Але менше з тим, Адам теж захопився всім цим, і вона мимоволі уважніше почала прислухатися до розмов. Важко уявити, щоб він залишався десь поза подіями і загальними настроями в місті. Зрештою, нічого поганого в тому не бачила. Зле було лише те, що все це заважало Адамові приходити сюди так часто, як їй би того хотілося. Робота, маєток, громадське життя, невідкладні справи, родинне життя, обов’язки, клопоти — все це забирало у нього надто багато сил, часу та здоров’я. Анна тепер навіть не наважувалася натякнути йому на бажання бачитись частіше. Нічого не вдієш. Чоловікам взагалі властиво не зациклюватися на особистих стосунках. Це не означає, що ці стосунки не є для них важливими — просто в якийсь момент на перший план виходять інші, не менш вагомі для чоловіка цінності, а жінці треба навчитися спокійно та розважно це приймати. Головне для себе вона все одно бачила — вона потрібна Адамові, він її любить, а в найважчі моменти вона може розраховувати на його підтримку. Все інше — нюанси ситуації і вибрики обставин, які не можуть зіпсувати те, що склалося.