Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

Двадцять другого квітня, на сам Великдень, було проголошено закон про звільнення селян, а потім розпочалися приготування до святкування уродин найяснішого цісаря Фердинанда, і двадцять п’ятого квітня, в день уродин, було проголошено першу в Австрії Конституційну грамоту, за якою держава ставала конституційною монархією, а законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент. Конституцією декларувалися демократичні свободи — свобода особи, совісті, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, усім народам гарантувалася непорушність їхньої національності й мови. Потім були суперечки і метушня довкола виборів до парламенту, палкі заклики, гасла, петиції, невдоволення галицьким намісником цісаря графом Стадіоном, заснування Рад народових, розмови про народну гвардію, надії, чутки, сподівання, оптимістичні прогнози, палкі суперечки і передбачення майбутніх змін. Анна й сама мимоволі перейнялася загальним настроєм. Недаремно Андрій так сильно захопився всім цим, що нічим іншим не цікавиться. Він і племінницю свою бачив лише двічі. Уперше тоді, коли тій було декілька днів, і вдруге — зовсім нещодавно, на Великдень, але це навіть на краще — менша ймовірність того, що він випадково зустрінеться з Адамом.

За два місяці Анна повністю звикла до материнських обов’язків і до того, що життя цілком підпорядковується дитині та її інтересам. Доглядала за донькою із задоволенням і не відчувала жодних незручностей через те, що не могла ні на мить відлучитися від неї. Це сприймалось як щось цілком природне й анітрохи її не обтяжувало. Еля швидко росла, була доволі спокійною та щодень дивувала її новими вміннями.

Прокинувшись на світанку від дитячого пхикання, Анна прислухалася. Еля ще по-справжньому не плакала, проте надії на те, що все обмежиться пхиканням, уже не було.

У напівсні відшукавши ногами капці, Анна солодко позіхнула і підвелася. Неквапно підійшла до колиски, взяла доньку на руки, притулила до себе.

— Зголодніло, мамине сонечко? Манюня ти моя.

Тикнувшись носиком у плече, Еля підвела голівку, якийсь час тримала її, похитуючи, тоді, втомившись, знову ткнулася щічкою в плече.

Усміхнувшись, Анна пригорнула малу до себе, торкнулася губами м’якенького пушка на дитячій голівці. Немовлята так приємно пахнуть молоком, теплом і домашнім затишком. Любила доньку так сильно, що іноді боялася сили свого почуття.

Переповивши та погодувавши доньку, Анна знов поклала її в колиску і підійшла до вікна. Зранку сонце світило так яскраво, ніби то вже не весна, а справжнє літо. Як добре, що нарешті минулися холодні дощі та негода перших весняних місяців.

Тихенько, щоб не розбудити дитину, вона прочинила вікно і, спершись ліктями на підвіконник, визирнула на вулицю. Справді, так тепло, наче вже літо. Глибше вдихнувши повітря, Анна задоволено примружила очі. На світанку пахне зовсім інакше, аніж удень. Не пилюкою і розпеченим містом, а вологою землею та свіжою зеленню. Таке відчуття, ніби мешкаєш не поміж кам’яних мурів та бруківки, а десь на околицях Львова, поблизу Кайзервальду, Погулянки чи Софіївки. Там, де зараз рясно цвітуть сади, пахнуть квіти і буяє весняне різнотрав’я. Коли Еля трохи підросте, вони теж їздитимуть на прогулянку кудись на Цетнерівку, узгір’я Залізної води чи навіть у Лисиницький ліс. Але це потім. Тепер треба просто до того дорости.

У клопотах довкола дитини день збіг непомітно, і коли почало сутеніти, Анна витягнула з шафи нову ясно-зелену сукню. Обережно розклала її на ліжку, швиденько скинула з себе чорний одяг і просту білизну й оцінююче глянула на нову сукню. Боячись осуду сусідів, знімати жалобу вдень не наважувалася навіть тоді, коли була вдома сама. Зранку вдягала незмінно чорну, без жодних прикрас, сукню, під спід — полотняні накрохмалені спідниці, прості панчохи і не знімала все це аж до вечора. Світлий і, як на вдову, доволі легковажний одяг дозволяла собі лише тоді, коли мав прийти Адам.

Заховавши чорну сукню в шафу, Анна не втрималась і подивилась на себе в дзеркало. Їй пощастило — після народження дитини майже відразу влізла в усі свої сукні, лише трохи розшила у грудях. У талії залишилася такою ж тоненькою, як була раніше, зовсім трохи поважчали лише стегна, але під спідницями того не видно. Почувалася сильною, молодою і здоровою. Навіть усі колишні дівочі нездужання зникли, а в обличчі з’явилося щось зовсім нове — спокійна впевненість у власних силах, у своїй жіночій привабливості та в тому, що вона справді на все це заслужила. Окрім того, як вдова тепер мала значно більше волі та незалежності. Могла не лише сама виходити на вулицю, але й сама керувати своїм життям, сама розв’язувати питання, які колись вирішували за неї опікуни, і навіть виїхати кудись могла б.