Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

— Ви намарно витрачаєте час. Я все одно не хочу, щоб ви приходили до мене. Невже це важко зрозуміти?

Ледь примруживши очі, Адам не так слухав Анну, як спостерігав за нею. Навіщо вона примушує себе говорити те, чого не відчуває? Що це — муки сумління чи цілком зрозумілий для жінки в її стані страх?

Не дослухавши, він обірвав Анну на півслові.

— Чого ти боїшся? Я ж не збираюсь афішувати наші з тобою стосунки.

Повільно звівши очі, вона розгублено усміхнулась і нічого не відповіла. Якийсь час замислено крутила в руках ложечку і навіть не помічала, як густі краплі розталого морозива стікають їй на пальці.

— Я не боюся, — нарешті озвалася вона. — Просто я не хочу бути чиєюсь коханкою. Я втомилась і хочу поїхати кудись далеко від усього цього… — Вона витягнула носовичок і заходилася витирати липкі від морозива пальці. — Хотіла б мешкати там, де мене ніхто не знає. Винайняти нове помешкання. Я тепер заміжня жінка і можу…

Дивлячись на Анну, Адам мовчав. Усе іще сподівався почути від неї щось розумніше, проте вона продовжувала затято розповідати, як могла б облаштуватися на новому місці, і він не витримав.

— Усе. Досить. Примусово тримати тебе біля себе я не буду. Зараз ти все одно того не оціниш. Зроблю так, щоб і не тобі, і не мені. Попрошу Терезу заопікуватись тобою, а сам наразі не приходитиму до тебе. Ти згодна?

Зауваживши, як злякано глянула на нього Анна, він скривився.

— Не намагайся сперечатись. Без сенсу. Про жодні поїздки за межі Львова я не хочу чути. Ти мешкатимеш тут — і крапка.

Слабо повівши плечима, Анна промовчала. Справді, щось говорити нема сенсу. Адам звик тримати ситуацію під контролем, і з тим нічого не вдієш. Здається, вона ніколи не вирветься з замкненого кола і вони безкінечно мучитимуть одне одного. Хоча… Шанс вирватися з кола завжди є, нема лише гарантії, що це нове коло не виявиться наступним витком спіралі, який знов перетвориться у коло.

Адам уважніше придивився до Анни. Не лише звик до неї, але, здається, справді дуже сильно любив. Нічого, вона заспокоїться і незабаром сама все зрозуміє. Треба дати їй трохи часу на відпочинок.

Він обережно взяв її руку у свої долоні.

— Не робіть цього, — безпомилково вловивши його настрій, злякано прошепотіла вона. — Довкола люди.

— Дай спокій. Мені набридло жити озираючись.

Висмикнувши долоню, Анна рвучко підвелася з крісла.

— А мені якраз не набридло. Я йду додому. І не відпроваджуйте мене… Дуже вас прошу. Не хочу, щоб нас бачили разом.

Ледь похитнувшись, вона доволі незграбно обминула столик і зупинилася, бо Адам теж підвівся і заступив їй дорогу, а вона з теперішніми своїми габаритами вже не змогла протиснутися у вузьку щілину між ним та сусіднім столиком.

— Не затримуйте мене. Я боюся.

— Чого?

— Насамперед себе. А найдужче того, що ви не дотримаєте слова і знов приходитимете до мене.

Піймавши здивований погляд Адама, Анна перевела подих, обережно обійшла столик із іншого боку і пішла до виходу. Нічого страшного не відбувається. Це ще не кінець світу. Вона просто вирішила жити нормальним життям. Хіба це погано? Принаймні, для дитини так краще.

Вийшовши на вулицю, Анна роззирнулася довкола. Найнеприємніше зараз хіба те, що в обличчя дме пронизливий холодний вітер, що падає сніг і що треба бути дуже обережною, аби випадково не посковзнутися та не впасти на мокрій від першого снігу бруківці.

Вона трохи стишила крок. Ні, це ще навіть не перший сніг. Лише холодний дощ із дрібною крупкою льоду. Справжній сніг ще попереду, і, дай Боже, щоб до того часу всі її жалі притихли, проблеми залагодилися, а кривди загубилися в тому довгоочікуваному першому снігу.

Як сухий пісок крізь пальці, збігли ще декілька тижнів. Збігли — і нічого по собі не залишили. Жодного зі своїх сумнівів Анна так і не здолала. Власне, й не намагалася. Жила як живеться. Не замислюючись і не переймаючись тим, що відбувається за межами її помешкання. Сама відсторонилася від світу і не дозволяла світові втручатись у своє життя. Вигідно, затишно, безпечно. Уявна стіна, яку вона вибудувала довкола себе, захищала надійніше, аніж захистила б справжня, а життя, побудоване на хиткому ґрунті неправди, дозволяло насолоджуватися становищем заміжньої жінки і майже спокійно очікувати народження дитини. Розмірений ритм, зосередженість у собі, завмирання серця на кожен рух дитини, мрії, непевні сподівання і щем від усвідомлення того, що незабаром вона триматиме на руках своє довгоочікуване дитя. Не почувалась ані самотньою, ані нещасною. Дитина — ось вона, зовсім поряд. Варто лише покласти долоню на живіт, прислухатися — і відчуєш, як вона рухається. За формою живота, маленькими випуклими нерівностями, які з’являлися, а тоді зникали під її пальцями, намагалася вгадати, де в дитинки ручка, ніжка, голівка, а потім сама сміялася з того. Хіба ж тут можна щось розібрати? Подумки Анна навіть розмовляла з дитиною, щось цілком серйозно їй пояснювала, розповідала, а коли та занадто боляче штовхалася, вмовляла поводитись обережніше. Кожен крок, думка, дія підпорядковувались інтересам дитини і оцінювалися з погляду того, чи піде це їй на користь. Навіть візити сестри Адама стали вкрай необхідними, бо саме Тереза допомогла зорганізувати побут, знайшла жінку, яка тричі на тиждень приходила та допомагала в хатніх справах, прислала кравчиню, котра навела лад у гардеробі та порадила, чого і скільки приготувати для дитини. Невдовзі Анна не лише звикла до візитів сестри Адама, але і з нетерпінням на них очікувала. Не мала мами, з якою могла б порадитись, а життєвий досвід, практичність і розсудливість Терези — це саме те, чого їй найдужче бракувало зараз. Могла майже про все з нею поговорити, розповісти про самопочуття, про дитину. Лише про Адама та його дружину не прохопилася жодним словом. Так, ніби ніколи їх не знала. Для сторонніх старанно вибудовувалась ілюзія пристойності, буденності та добропорядності. Трохи дивувало сусідів лише те, що Анна майже не розмовляла з ними, рідко виходила з помешкання, а коли виходила, то зазвичай трималася насторожено. Незвичність поведінки приписували тому, що вона очікує на дитину, а нерішучість і страх пояснювали тим, що її чоловік ще восени поїхав з міста і, судячи з усього, кудись зник. За таких обставин будь-яка жінка переживатиме та поводитиметься дивно, а цій незабаром ще й родити. Дасть Бог, чоловік повернеться живий-здоровий і вона поводитиметься так, як усі.