Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

«Одного дощового літа багато-багато років тому ми з приятелями мандрували певними виноградними передгір’ями, намагаючись віднаходити старі поруйновані замки. Ми були студентами й тому нам хотілося всього на світі: вражень, дружби, сексу, вина, музики». «Центрально-східна ревізія».

Вона. І воно. Закарпаття. О п’ятій ранку ми зійшли з потяга на вокзалі в Ужгороді — і потрапили до раю. Нас було в ньому лише п’ятеро, поміж усіх тих каменів і трояндових кущів. За винятком безсонного діда з небагатьма зубами, котрий запитав «Звідкіля ви?», але в нього це вийшло як «Звідсіля би!» — ми сприйняли це як погрозу і лишили його самого у власній пісочниці. Того літа справді випало до біса дощів. Аби не вмерти з голоду за майже цілковитої відсутності грошей, ми з Садовим трюхикали приміським потягом до Цегловки, де перестрибуючи над калюжами від хати до хати, скуповували дешеві старі крумплі. Двох наплечників нам вистачало на кілька днів. Але місцеві не дуже хотіли нам їх продавати. Вони щось відповідали угорською, ми не розуміли нічого за винятком слова хуйово.

А вино? Червоне і біле вино, домашнє, куплене в селян? І потім змішане докупи — червоне з білим?

О ні, це сталося вже в Середньому. Таке село — справді Середнє, бо посередині старої дороги між Ужгородом і Мукачевим. Саме в ньому можна побачити ті недоруйновані рештки рицарського замку. Кажуть, ніби тамплієрів. Звісно, 25 років тому їх ще можна було побачити. Тобто руїни, не тамплієрів.

А зараз?

Не знаю. Я там ніколи не був удруге.

Якісь іще пригоди?

Звичайно. Ми випромінювали щось таке, що до нас тягнулися діти, божевільні і зеки. Тобто ми привертали до себе увагу, це ясно. З нами обов’язково щось траплялося. Наступну практику — восени 81-го — ми відбували в Ленінграді. Ми нелеґально мешкали в якійсь гуртязі на Васильєвському острові, там усім заправляла така дещо сексапільна комендантка, і вона легко велася на ті самі шоколадки «Світоч». Це була безвідмовна львівська валюта тих днів — шоколадки «Світоч». До того ж ми купували їй коньяк, і вона його розпивала з Валєрою, офіцером контррозвідки. Ми навіть не здогадувалися, що сам Бродський на той час уже хотів би там помирати. Того разу ми так само мешкали всі в одному номері — але значно меншому, розрахованому швидше за все на двох. Садовий спав самотньо у відокремленому вузькому ліжку, а я в одному широкому ліжку з трьома дівчатами.

О, справді?

Так. Тобто я лежав скраю, за мною Ніна, за нею Дара, потім Оксана. Або навпаки — Оксана, потім Дара. Не пригадую хто саме, бо між нами була Ніна. Уночі нам з нею здавалося, що ми робимо це нечутно. Не думаю, що так було насправді. Нечутно могли б тільки ангели, але вони не кохаються. Ми, як завжди, потерпали від голоду і браку грошей. Одного разу дорогою до Петергофу дівчата з вікна електрички зауважили якісь неозорі капустяні поля. Така безмежно-сіра російська рівнина, що переходить у безмежно-сіре небо — і зелені голови в землі аж до горизонту. Цілком сюрреалістично. Сотні верст капустяного поля! Ми запам’ятали станцію і на зворотному шляху вистрибнули там. Капустини були жахливо мокрі й важкі, але ми натирили їх з великий мішок. Ха! Чи не тоді в моє підсвідоме закрався той рядок з майбутнього «Гаспида»: дівчата смараґдові, мов капуста? Цікаве припущення.

Мішок ви вже мали з собою?

Ми непомітно зняли його в Петергофі з однієї садово-паркової скульптури, здається, з Лаокоона.

Тоді це мусив бути справді великий мішок.

Якщо в Петергофі є Лаокоон. Цілий тиждень ми тільки й жили капустою. Капустою і поезією. Тобто капустою — тиждень, а поезією завжди. Ми тоді читали передрукованих на машинці Ахматову, Пастернака і елегію Цвєтаєвої до Рільке. Точніше, на його смерть.

Російська література, як бачимо, домінувала.

Це трохи так, а трохи й не так. Ні, це абсолютно не так. Усі ці імена щойно спали мені на думку виключно в контексті Ленінграду. Протягом п’яти студентських років я прочитав тисячі сторінок. Не думаю, що російська частка в цьому сягає більше двадцяти відсотків. Іноді я ставив перед собою цілком наївні професійні завдання і вирішував: цього літа я читаю виключно французьку класику. Після чого обкладався десятком томів і пускався в подорож, від роману до роману — Меріме, Флобер, Мопассан, Франс. Чи, скажімо, з головою залазив у всілякі старезні блокбастери типу Еразма, Сервантеса і Рабле. Або Ґоцці, увесь цей покручений театр, уявляєш? Гофманового «Кота Мура» я перечитував тричі. І написав щось на зразок поеми під назвою «Справжня історія загадкової смертельної хвороби Е. Т. А. Гофмана, сновидного капельмейстера». Що стосується росіян, то мені йшлося передусім про заборонених. Під час останньої практики, переддипломної, задля якої я знову подався до Ужгорода, мій тодішній ґуру Петро Іванович завантажив мене Соловйовим. Філософом Соловйовим. Петро Іванович володів його повним зібранням, звичайно, передреволюційним. Я екстатично долав цю феноменальну прозу з усіма її ятями, твердими знаками і тут-таки переписував до блокнота, на мій погляд, найбомбовіші цитати, як наприклад про те, що саме у формах жіночого тіла, у всіх його заокругленнях, опуклостях та вигинах, досягнуто абсолютне поєднання найвищих проявів природної краси в рослинному і тваринному світі. Якось так, приблизно так це звучало. Моя релігійність була вкрай еротичною. Я не витримав, зробив раптову перерву у своїй так званій практиці (тобто насправді у соловйовських студіях) і примчав на вихідні до Львова. Був лютий, приблизно середина лютого, зима, темінь і цілком порожня гуртяга на засніжених пагорбах коло лісу. Ми захоплено накинулись одне на одного і не вилазили з ліжка кілька днів і ночей поспіль. Щоразу, нестерпно довго і солодко кінчаючи просто в неї, я не міг позбутися враження, що це неминуче на дитину. У березні все підтвердилося.