Остання фраза звучить, як останнє напучування. Цей написаний від руки лист виявився прощальним. За кілька днів перед моїм остаточним виїздом з Берліна, себто на самому початку травня 2006 року, я випадково довідався про його загибель в автокатастрофі. Це трапилося вночі на, коли не помиляюся, 37-му кілометрі автобану А93 між Нюрнберґом та Швандорфом. Він сидів за кермом і, як це називається в новинах від дорожної поліції, не впорався з керуванням. Я знаю цю трасу — незадовго перед тим, а саме 26 квітня, я виступав у згаданому Швандорфі з фрагментами «Дванадцяти обручів», моє читання супроводжувалося грою на кількох саксофонах та безлічі інших, доволі смішних інструментів у виконанні Норберта Фоллата. Саме він, Норберт Фоллат, і віз мене тією дорогою вдень, зустрівши у Нюрнберзі на летовищі. Тому я добре пам’ятаю цей відтинок автобану А93 і можу стверджувати з усією певністю: там немає нічого особливо складного, там узагалі нічого складного немає. Швидше за все з Еґоном Альтом трапився так званий секундний сон. Зрештою, тепер уже ніхто не визначить справжньої причини. Ніхто не довідається також, якого біса він там робив уночі, в тому Оберпфальці, на своєму розгепаному старому ситроєні, тому самому, що ним він шість вечорів поспіль з ревом від’їжджав у пітьму з-під моїх вікон — не дивлячись на значне перевищення алкогольної норми у крові. І це щоразу йому вдавалося — доїхати додому щасливо. Тільки от певного разу не вдалося. Втім, я можу лише припускати. Я навіть не знаю, де його поховали. Тобто від знайомих його знайомих я згодом дізнався, що це мав бути цвинтар Норденд у Берліні, та його частина, що по-нашому звалася б Гефсиманською. Уявіть собі — наприкінці серпня я прилетів до німецької столиці на кілька днів передусім для того, щоб навідати його. Однак нічого подібного до його могили на тому цвинтарі не виявилося. Напівспорожнену пляшку бренді я залишив посеред центральної алеї.
Так, наче його не існувало ніколи на цьому світі.
Точніше не його, а його тіла з продавленою кермом грудною кліткою. Автомобілісти кажуть, що це типовий варіант — грудна клітка, продавлена кермом.
* * *
Мені знадобилося трохи пожити з цією історією, звикнути до неї, час до часу переслуховуючи з дисків особливо улюблені й особливо зненавиджені шматки. Других — додам для ясності — виявилося значно більше. Урешті, десь наприкінці літа, я дійшов висновку, що не маю іншого виходу: аби від цього звільнитись, я мушу зробити те, чого не встиг зробити він, тобто видати це книжкою. При цьому я довго переконував себе, що це може виявитися потрібним не тільки мені.
Усю осінь 2006-го я розшифровував наші розмови (переважно власну, іноді нестерпно багатослівну балаканину) і переводив їх у письмо. При цьому його задум поступово ставав моїм. Хоча, з іншого боку, що мені насправді відомо про його задум?
Зрозуміло, що фіксувати все це на письмі таким, яким воно записалося з повітря і вуст, тобто збереженим один до одного, було і неможливо, і, на щастя, не потрібно. Моя обробка всього наговореного матеріалу полягала в тому, що я, по-перше, перекладав його з німецької на українську, по-друге, видаляв з нього зайве, усував змістові прогалини і просто — згадувані вже мимрення, по-третє, намагався записувати його таким чином, щоб, з одного боку, не втратити його розмовність і безпосередність, а з іншого — зробити придатним для читання, себто значною мірою я все-таки оштучнював (олітературював?) вимовлене. До своєї честі хочу додати, що я не прикрашав своїх відповідей, не робив їх жодним чином розсудливішими чи мудрішими, ніж вони були насправді — отже, висловлені мною дурниці залишилися на виду.
І по-четверте. Я не міг не втриматися від деякої автоцензури, себто приховування, згладжування і просто усування багатьох моментів, які могли здатись особливо нищівними чи прикрими щодо деяких, згадуваних у цій книжці осіб.
До речі, про них. Зауважу на всяк випадок: усі персонажі, всі дійові особи цього твору є вигаданими, а будь-які співпадіння в іменах чи схожість у ситуаціях — випадковими. Це тільки мені, одному з її співучасників, вони можуть помилково здаватись іншими, не випадковими і не вигаданими, а страшенно близькими і справжніми, ніби це, єдино можливе життя.
Але то виключно моя проблема. Насправді ж дедалі очевиднішим робиться факт, що всі ми і цей світ разом з нами, належимо іншому, значно більшому від нас Авторові і є його не цілком випадковою вигадкою. Тож йому і нести за всіх нас повну юридичну відповідальність.
Читать дальше