Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Томаш був у ситуації шахіста, в якого не лишилося жодного ходу, з допомогою якого він міг би уникнути поразки. Зрештою, це не має ніякого значення — підпише він петицію чи ні. Це нічого не змінить ані в його долі, ані в долі політв’язнів.

— Давайте сюди, — сказав він і взяв папір.

Немов бажаючи віддячити йому за таке рішення, редактор сказав: — Про Едіпа ви написали чудово.

Син подав йому ручку й додав:

— Деякі думки подібні до вибуху бомби.

Похвала, висловлена редактором, потішила його, але метафора, яку використав син, видалася перебільшеною і недоречною. Він сказав:

— На жаль, ця бомба влучила тільки в мене. Через цю статтю я не можу оперувати своїх пацієнтів.

Це прозвучало холодно і майже вороже.

Намагаючись, очевидно, приглушити цей невеликий дисонанс, редактор сказав (так, ніби вибачаючись):

— Але ваша стаття допомогла багатьом людям!

Під словами «допомагати людям» Томаш з дитинства уявляв собі єдиноможливу діяльність: лікарську практику. Але хіба може допомогти людям якась стаття? У чому ці двоє людей хочуть переконати його? Вони звузили все його життя до однієї невеличкої думки про Едіпа, власне, ще до чогось меншого: до одного примітивного «ні!», яке він кинув в обличчя режимові.

Він сказав (і голос його звучав так само холодно, хоча він і не усвідомлював цього):

— Я не знаю, чи справді моя стаття допомогла кому-небудь. Але як хірург я врятував кільком людям життя.

Знову на хвилину запала тиша. Порушив її син:

— Думки також можуть урятувати людям життя.

Дивлячись на свої власні губи на синовому обличчі, Томаш раптом подумав: «Як дивно бачити, коли твої власні губи заїкаються».

— Одна річ у твоїй статті була чудова, — він далі син, і було помітно, з яким зусиллям він говорить: — Твоя безкомпромісність. Оте відчуття, яке ми вже втрачаємо: що таке добро, а що таке зло. Ми вже не знаємо, що означає відчувати себе винним. Комуністи виправдуються тим, що їх обдурив Сталін. Убивця виправдується тим, що його не любила мати і він перебуває в стані фрустрації. А ти раптом сказав: не існує ніякого виправдання. Ніхто не був у глибині душі невинний більше, ніж Едіп. А проте він сам себе покарав, коли побачив, що він скоїв.

Томаш насилу відірвав погляд від свого рота на синовому обличчі й намагався дивитись на редактора. Був роздратований і мав велике бажання посперечатися з ним. Він сказав:

— Знаєте, все це непорозуміння. Грань між добром і злом дуже невиразна. Мені зовсім не йшлося про те, щоб хтось був покараний. Карати когось, хто не відав, що чинить, є не що інше, як варварство. Міф про Едіпа прекрасний, але трактувати його в такий спосіб…

Він хотів іще щось сказати, але раптом подумав, що, можливо, їхню розмову прослухують. Він був позбавлений честолюбного прагнення, щоб його цитували історики майбутніх віків. Скоріше побоювався, чи не цитуватиме його поліція. Адже саме відречення від власної статті вона вимагала від нього. Йому було неприємно, що тепер, нарешті, поліція могла б почути це з його вуст. Він знав: усе, що людина в цій країні говорить, колись може бути передане по радіо. Він замовк.

— Що вас заставило так змінити свої погляди? — запитав редактор.

— Я скоріше запитую сам себе, що примусило мене написати цю статтю… — сказав Томаш і в цю мить пригадав: вона припливла до його постелі, немов дитина, пущена в кошику по хвилях. Так, саме тому він узяв до рук ту книжку: він повертався до легенд про Ромула, про Мойсея, про Едіпа. І ось вона вже знову була з ним. Він бачив її перед собою, як вона притискає до грудей загорнуту в червону шаль ворону. Цей образ утішив його. Так ніби він явився сказати, що Тереза жива, що зараз вона у тому ж місті, де й він, і що все інше не має ніякого значення.

Редактор порушив мовчанку:

— Я вас розумію, пане докторе. Я теж не люблю, коли карають. Але ж ми не вимагаємо покарання, — посміхнувся він, — ми вимагаємо скасування покарання.

— Я знаю, — сказав Томаш. Він уже змирився з тим, що в найближчі хвилини зробить щось таке, що, можливо, здається благородним, але є абсолютно безглуздим (оскільки політв’язням це не допоможе), а для нього особисто є неприємним (оскільки все це відбувається в нав’язаній йому обстановці).

Син додав (майже благально):

— Твій обов’язок підписати це!

Обов’язок! Син нагадуватиме йому про його обов’язок? Це було найгірше слово, яке йому хтось міг сказати! Знову перед очима в нього постав образ Терези, як вона тримає в обіймах ворону. Згадав він про те, що вчора в барі до неї чіплявся шпик. Знову в неї тремтять руки. Вона постаріла. Однак для нього не має значення нічого, крім неї. Вона, народжена від шести випадковостей, вона, квітка, що розпустилася завдяки ішіасу головного лікаря, вона — те єдине, що для нього має значення.