Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Чудовий жарт! «Дві тисячі слів» — це перший славнозвісний маніфест, оголошений весною 1968 року, що закликав до радикальної демократизації комуністичного режиму. Його підписали безліч інтелектуалів, потім приходили й підписували також прості люди, тож підписів було так багато, що їх, зрештою, і не змогли підрахувати. Коли в Чехію вторглася радянська армія і почалися політичні чистки, одним із запитань, які ставили громадянам, було: «Ти також підписав тисячу слів?» Хто признавався, що підписав, того без розмов виганяли з роботи.

— Чудовий малюнок. Я пам’ятаю його, — сказав Томаш.

У відповідь редактор посміхнувся: — Сподіваюсь, цей червоноармієць не слухає, про що ми говоримо.

А потім додав уже серйозним тоном:

— Щоб вам усе було ясно, пане докторе. Це не моя квартира. Це квартира мого приятеля. Отже, нема повної гарантії, що поліція нас у цю хвилину не підслуховує. Хоча це вірогідно. Коли б я покликав вас до себе, сумніву не було б.

Далі він знову перейшов на лагідний тон: — Але я виходжу з того, що ми не мусимо ні перед ким таїтися. Зрештою, уявіть собі, яку вигоду матимуть чеські історики колись у майбутньому! Вони знайдуть у поліцейських архівах записане на магнітофонну плівку життя всіх чеських інтелектуалів! Знаєте, як важко історикам літератури уявити собі concreto сексуальне життя, скажімо, Вольтера, чи Бальзака, чи Толстого? Щодо чеських письменників, не буде ніяких сумнівів. Усе записано. Кожне зітхання.

Потім він обернувся до уявних мікрофонів у стіні і сказав голосніше:

— Панове, як завжди в такій ситуації я хочу підтримати вас у вашій роботі й подякувати від свого імені й від імені майбутніх істориків.

Усі троє розсміялись, а потім редактор почав розповідати про те, як було заборонено його тижневик, що робить карикатурист, який придумав цю карикатуру, і що роблять інші чеські художники, філософи, письменники. Після російського вторгнення всіх їх повиганяли з роботи і вони поставали мийниками вікон, сторожами автостоянок, нічними вахтерами, опалювачами громадських будівель, а в кращому випадку, за протекцією, таксистами.

Редактор говорив про досить цікаві речі, але Томаш не міг зосередитися на тому. Він думав про свого сина. Пригадав, що вже кілька місяців зустрічає його на вулиці. І це було явно не випадково. Його вразило те, що зараз він бачить сина в товаристві редактора, котрого переслідують. Томашева перша дружина була ортодоксальною комуністкою, і Томаш мав підстави вважати, що син був під її впливом. Він нічого не знав про нього. Міг, звичайно, зараз відверто спитати, які в нього стосунки з матір’ю, але йому здавалося, що запитувати про таке в присутності стороннього чоловіка нетактовно.

Нарешті редактор перейшов до суті справи. Він сказав, що люди дедалі частіше потрапляють за ґрати лише за те, що обстоюють власні погляди, і закінчив свої міркування словами: — Ось чому ми дійшли висновку, що треба щось робити.

— І що ви маєте намір робити? — запитав Томаш.

Тут втрутився в розмову його син. Томаш уперше почув, як він говорить. З подивом зауважив, що син заїкається.

— У нас є відомості, — сказав він, — що політичних в’язнів тримають у жахливих умовах. Становище деяких із них справді критичне. Тому ми вирішили, що було б добре написати петицію, яку могли б підписати найвідоміші чеські інтелектуали, чиї імена ще мають якусь вагу.

Ні, це було не заїкання, скоріше він, злегка затинавсь, що уповільнювало його мову, тож кожне слово він мимоволі підкреслював і вимовляв протягло. Він явно розумів це, і його щоки, які за хвилину тому зблідли, знову почервоніли.

— Ви хотіли б, щоб я вам порадив, до кого звернутися в моїй галузі? — запитав Томаш.

— Ні, — засміявся редактор. — Нам не потрібна ваша порада. Нам потрібен ваш підпис!

Йому це знову полестило! Він знову зрадів, що хтось іще не забув про те, що він був хірургом! І заперечував він лише зі скромності:

— Даруйте! Те, що мене вигнали з роботи, ще не доказ, що я знаменитий лікар!

— Ми не забули, що ви написали до нашого тижневика, — усміхнувся Томашеві редактор.

З якимось захопленням, якого Томаш, можливо, і не помітив, син видихнув: — Так!

Томаш сказав:

— Я не певен, чи моє ім’я на якійсь петиції може допомогти політв’язням. Чи не краще було б узяти підписи в тих, котрі ще не впали в немилість і зберегли бодай мінімальний вплив на власті предержащі?

Редактор засміявся:

— Звичайно, краще!

Томашів син теж засміявся — так сміються люди, що багато чого зрозуміли на своєму віку: