Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Лікарі в Чехії — державні службовці, і держава може діяти на свій розсуд: звільняти їх з посади чи ні. Чиновник, з яким Томаш говорив про своє звільнення, знав його на прізвище, ім’я і шанував його. Він умовляв його не кидати своє місце роботи, і Томаш раптом засумнівався, чи взагалі прийняв правильне рішення. Проте він почувався вже ніби зв’язаним із ним клятвою вірності й наполіг на своєму. Так він став мийником вікон.

Кілька років тому, виїжджаючи з Цюріха до Праги, Томаш тихо сказав собі «Es muss sein!» і думав при цьому про свою любов до Терези. Але ще того ж дня він почав сумніватися, чи справді це мусило бути: він усвідомив, що до Терези його привів ланцюг смішних випадковостей, які трапилися з ним сім років тому (ішіас його шефа був на початку ланцюга), і завдяки яким він нині повертається в клітку, з якої йому вже не втекти.

Чи означає це, що в його житті ніякого «es muss sein», ніякої великої необхідності не було? Гадаю, що вона все-таки була. Але це була не любов, це було покликання. В медицину його привів не випадок, не розрахунок, а глибоке внутрішнє прагнення.

Якщо взагалі можливо ділити людей на якісь категорії, то передовсім за тими глибокими пристрастями, які протягом усього життя спрямовують їх на ту чи іншу діяльність. Кожен француз неповторний. Проте актори в усьому світі схожі один на одного, і в Парижі, і в Празі, ба навіть у будь-якому провінційному театрі. Актор — це той, хто з дитинства на все життя погоджується виставляти себе на огляд анонімної публіки. Без цієї основної згоди, яка ніяк не пов’язана з талантом, яка значно глибша за талант, не можна стати актором. Подібно до цього лікар — це той, хто погоджується все життя і з усією послідовністю займатися людськими тілами. Ця основна згода (а зовсім не талант і не вміння) дає йому можливість уже на першому курсі ввійти до прозекторської, а через шість років стати лікарем.

Хірургія доводить основний імператив професії медика аж до крайньої межі, де людське вже межує з божественним. Коли ви огрієте кого-небудь обухом по голові, він повалиться на землю і сконає. Але ж колись він однаково сконав би. Таке вбивство лише трохи випереджає те, що Бог трохи пізніше вчинив би сам. Бог, як можна припустити, розраховував на вбивство, але не розраховував на хірургію. Він і не думав, що хтось наважиться встромити руку в нутро механізму, який він створив, старанно загорнув у шкіру, запечатав і заховав від людських очей. Коли Томаш уперше приставив скальпель до шкіри чоловіка, який спав під наркозом, а потім рішучим жестом проткнув цю шкіру й розпоров її рівною і точною лінією (наче це був клапоть неживої матерії, пальто, спідниця, занавіска), його охопило короткочасне, але до болю приголомшливе відчуття блюзнірства. І саме це захоплювало його! Це було глибоко закорінене в ньому оте «es muss sein», до якого не могла привести його ніяка випадковість, ніякий ішіас головного лікаря, ніякі зовнішні причини.

Але як же могло статися, що він так швидко, енергійно і легко звільнився від чогось, що так глибоко було в його єстві?

Він відповів би нам, що зробив це, аби поліція не зловжила його ім’ям. Але, правду кажучи, навіть якщо це теоретично можливо (і такі випадки траплялися), все-таки малоймовірно, щоб поліція розпорядилась опублікувати заяву з його підробленим підписом.

Звісно, людина може боятись і тієї небезпеки, яка малоймовірна. Припустімо таке. Припустімо також, що він гнівався на самого себе, на свою незугарність і хотів уникнути дальших зіткнень із поліцією, які посилили б у ньому почуття безпорадності. І припустімо навіть, що він однаково втратив би свою професію, бо механічна робота в амбулаторії, де він прописував аспірин, аж ніяк не відповідала його уявленням про медицину. Та попри все це, поспішність його рішення видається мені дивною. Чи не приховується за нею щось інше, глибше, що лишилося поза увагою під час його абстрактних розмірковувань?

Хоча Томаш завдяки Терезі й полюбив Бетховена, він не дуже розумівся на музиці, і я не певен, чи знав він справжню історію бетховенівського мотиву «muss es sein? es muss sein!»

А було це так: якийсь пан Дембшер заборгував Бетховену п’ятдесят форинтів, і композитор, який завжди не мав грошей, нагадав йому про них. «Muss es sein?» — сумно зітхнув пан Дембшер, і Бетховен гомерично розсміявся: «Es muss sein!» і одразу ці слова та їхню мелодію поклав на ноти, скомпонував на цей реалістичний мотив невеличкий канон для чотирьох голосів: три голоси співають «es muss sein, es muss sein, ja, ja, ja» (це мусить бути, це мусить бути, так, так, так), і четвертий голос вступає: «heraus mit dem Beutel!» (Витягни, любий, портмоне!)