Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Сталося це весною 1968 року. При владі тоді був Александр Дубчек. Дубчек і поряд із ним ті комуністи, котрі почувалися винними й ладні були зробити все, щоб тільки спокутувати свою провину. Однак інші комуністи, — ті, котрі кричали, що вони ні в чому не винні, — боялися суду розгніваного народу. І тому день у день ходили скаржитися російському послові й просити в нього підтримки. Коли був опублікований Томашів лист, вони кричали: «Погляньте, як далеко все це зайшло! Вони вже відверто пишуть, що нам треба повиколювати очі!»

А через два-три місяці росіяни вирішили, що вільні дискусії в їхній губернії неприпустимі, і протягом однієї ночі їхні війська окупували Томашеву батьківщину.

Повернувшись із Цюріха до Праги, Томаш почав працювати, як і раніше, у своїй клініці. Але невдовзі його запросив до себе головний лікар.

— Зрештою, шановний колего, — сказав йому той, — ви не письменник, не журналіст і не рятівник народу, а лікар і вчений. Я не хочу вас втрачати й зроблю все, щоб вас залишити працювати в лікарні. Але ви мусите відмовитися від своєї статті про Едіпа. Чи вона вам дуже дорога?

— Пане шефе, — відповів Томаш, пригадавши, як на третину скоротили його текст. — Ніщо не було мені таке байдуже, як саме ця публікація.

— Ви, звичайно, розумієте, про що йдеться, — сказав головний лікар.

Томаш розумів: на терезах лежали дві речі: на одній чаші його честь (яка полягала в тому, що він не буде відмовлятися від того, що сказав), а на другій — усе, що він звик вважати смислом свого життя (свою працю вченого і лікаря).

Головний лікар говорив далі: — У їхніх вимогах — публічно зрікатися своїх слів — є щось середньовічне. Що таке взагалі «зректися»? В нинішні часи думку можна лише спростувати, але не зректися її. А тому, шановний колего, зректися думки — це щось неможливе, чисто словесне, формальне, магічне, і, я не бачу причини, чому б вам не зробити того, що від вас вимагають. У суспільстві, в якому править терор, ніякі заяви не зобов’язують, бо вони вимушені, і чесна людина не повинна сприймати їх серйозно, а пропускати повз вуха. Повторюю, шановний колего, в моїх інтересах і в інтересах ваших пацієнтів, щоб ви продовжували працювати.

— Ви, безперечно, маєте рацію, — сказав Томаш з нещасним виглядом.

— Але що?.. — намагався відгадати його думки головний лікар.

— Боюсь, мені буде соромно.

— Перед ким? Невже ви такої високої думки про людей, які вас оточують, і вам не байдуже, що вони подумають?

— Ні, я зовсім не такої високої думки про них, — сказав Томаш.

— Окрім того, — додав головний лікар, — мене запевнили, що взагалі не йдеться про публічний виступ. Звичайні бюрократи. Їм потрібно, щоб десь у досьє було свідчення про те, що ви не противник режиму, щоб тим самим вони могли захиститися, коли б хтось звинуватив їх, чому залишили вас на вашій роботі. Мені обіцяли, що ваша заява не матиме широкого розголосу, що вони не мають наміру публікувати її.

— Дайте мені тиждень, аби все обміркувати, — закінчив Томаш розмову.

Томаша вважали кращим хірургом клініки. Подейкували навіть, що головний лікар, який наближався до пенсійного віку, невдовзі поступиться йому своїм місцем. Коли поширилася чутка, що органи вимагають від нього покутної заяви, ніхто не сумнівався, що Томаш послухається.

Це насамперед його вразило: хоча він не давав ані найменшого приводу сумніватися в його доброчесності, люди охочіше робили ставку на його нечесність.

Крім того, вражала їхня реакція на його можливе рішення. Міг би розділити її на два основні типи:

Перший тип реакції виявляли ті, котрі самі (або їхні близькі) змушені були чогось зрікатися, виявляти свою згоду з окупаційним режимом або готові були піти на це (хай навіть неохоче, ніхто охоче не йшов на це).

Ці люди посміхалися йому особливою посмішкою, якої він досі не помічав: полохливою посмішкою таємної згоди. Вона була подібна до посмішки двох чоловіків, котрі випадково зустрілися в борделі; їм трохи соромно, але водночас і приємно, бо ж їхній сором взаємний; між ними виникають узи свого роду братства.

Вони посміхалися йому з тим більшим задоволенням, що він ніколи не мав репутації конформіста. Гадали, що він погодився з пропозицією головного лікаря, а це було доказом того, що боягузливість поступово і впевнено стає нормою поведінки й невдовзі взагалі не сприйматиметься як така. Ці люди ніколи не були його друзями. Томаш злякався, усвідомивши, що коли б він справді зробив заяву, про яку просив його головний лікар, вони обов’язково запрошували б його на склянку вина, набиваючись у друзі.