Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Тереза пригадала перший день вторгнення. Люди у всіх містах знімали таблички з назвами вулиць, а з шляхів забирали дороговкази, на яких були написані назви міст. Країна за одну ніч стала безіменною. Протягом семи днів російська армія блукала по місцевості, не знаючи, де вона є. Офіцери шукали будинки редакцій, телебачення, радіо, щоб захопити їх, але не могли знайти. Вони розпитували у людей, але перехожі тільки знизували плечима або вказували неправильні адреси й неправильні напрямки.

Минули роки, і раптом починаєш розуміти, що ця анонімність була небезпечною для країни. Вулиці й будинки вже не повернулися до своїх колишніх назв. І так один чеський курорт раптом став якоюсь малою ілюзорною Росією, і минуле, яке Тереза приїхала шукати сюди, виявилося конфіскованим, їм стало гидко лишатися там на ніч.

До машини поверталися мовчки. Вона думала про те, що всі речі й люди постають перед очима перевдягненими. Старе чеське місто прикрилося російськими іменами. Чехи, які фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну поліцію. В чоловіка, який посилав її на смерть, була на обличчі маска Томаша. Стукач виступав під ім’ям інженера, і інженер хотів грати роль чоловіка з Петршіна. Знамення книжки в його квартирі було фальшивим і мало на меті штовхнути її на хибний шлях.

Згадавши про книжку, яку там тримала в руках, вона раптово щось усвідомила, і кров ударила їй в обличчя: як це було? Інженер сказав, що принесе каву. Вона підійшла до книжкової полиці й взяла звідти Софоклового «Едіпа». Потім інженер повернувся. Але без кави!

Знову й знову вона поверталася до цієї сцени: як довго його не було, коли він ходив по каву? Щонайменше хвилину, а може, дві або й три. І що він робив у тому крихітному передпокої? Був у туалеті? Тереза намагається пригадати, чи чула вона, як грюкнули двері і як зашуміла спущена вода. Ні, шуму води вона напевно не чула, це вона запам’ятала б. Вона також майже впевнена, що й двері не грюкали. То що ж він тоді робив у передпокої?

І раптом усе стало аж надто ясно. Якщо вони хочуть заманити її в пастку, одного свідчення інженера замало. Їм потрібен доказ, який неможливо заперечити. Протягом цих підозріло довгих хвилин інженер, напевно, встановлював камеру. Або, що вірогідніше, впустив у квартиру когось із фотоапаратом, і той потім, ховаючись за завісою, фотографував їх.

Ще кілька тижнів тому вона сміялася з Прохазки, який не усвідомлював, що живе в концентраційному таборі, де не існує ніякого приватного життя. А що вона? Полишивши материн дім, вона наївно гадала, що раз і назавжди стане господарем свого особистого життя. Але материна домівка тяглася за нею по цілому світі, простягала до неї руки. Тереза ніколи не втече від неї.

Вони спускалися сходами поміж садами до площі, де залишили машину.

— Що з тобою? — запитав Томаш.

Перше ніж вона встигла відповісти, хтось привітався з Томашем.

Це був п’ятдесятирічний селянин з обвітреним обличчям, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на лікування на цей курорт. Він запросив Томаша й Терезу на склянку вина. Оскільки в Чехії вхід із собаками до розважальних закладів заборонений, Терезі довелося відвести Кареніна в машину, а чоловіки тим часом посідали в кав’ярні. Коли Тереза підійшла до них, селянин казав: — У нас тиша і спокій. Два роки тому мене навіть обрали головою кооперативу.

— Вітаю, — сказав Томаш.

— Знаєте, це провінція. Люди звідси тікають. Ті, що нагорі, мусять радіти, коли хтось узагалі хоче лишитися в селі. Нас виганяти з роботи їм немає смислу.

— Це було б для нас ідеальне місце, — сказала Тереза.

— Ви б там нудилися, люба пані. Там нічого немає. Взагалі нічогісінько немає.

Тереза не зводила очей з обвітреного обличчя хлібороба. Це був дуже милий чолов’яга. Скільки вже часу минуло, відколи їй ніхто не здавався милим!

Завдяки йому перед очима в неї постав образ провінції: село з костьольною вежею, поля, ліси, заєць, що біжить по борозні, мисливець у зеленому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Цей образ запав їй у душу з розповідей. Або з книжок. Або його закарбували в її підсвідомості якісь далекі предки. Однак цей образ стояв у неї перед очима, такий виразний, як фотографія прабабусі в родинному альбомі чи старовинна гравюра.

— Маєте ще якісь труднощі? — запитав Томаш.

Хлібороб торкнувся того місця на шиї, де череп з’єднується із хребтом — Отут часом болить.