Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

Томаш вимкнув радіо і мовив:

— Таємна поліція існує повсюди на світі. Але щоб передавати свої магнітофонні записи публічно по радіо — такого, мабуть, не існує ніде, крім Чехії! Нема нічого рівного цьому!

— Чому, є, — сказала Тереза. — Коли мені було чотирнадцять, я таємно писала щоденник. І страшенно боялася, аби він комусь не потрапив до рук. Я ховала його на горищі. Мама вислідила мене. Одного разу за обідом, коли ми всі посхилялись над супом, вона витягла мого щоденника з кишені і сказала: «Ось послухайте!» Мати читала, і за кожною фразою пирскала сміхом. Усі сміялися так, що не могли навіть їсти.

Він не раз умовляв її дозволити йому снідати самому, щоб вона ще поспала. Однак Тереза не хотіла й слухати. Томаш працював від сьомої до четвертої, а вона від четвертої до півночі. Коли б вона з ним не снідала, то могли б перемовитись одне з одним хіба що в неділю. Тому вона вставала разом із ним і лише після того, як він ішов на роботу, лягала ще поспати.

Але цього разу Тереза боялася заснути, бо о десятій хотіла сходити в сауну, що містилась у дерев’яній купальні на Жофінському острові. Охочих було багато, місця мало, і можна було туди потрапити хіба що за протекцією. У касі, на щастя, сиділа дружина професора, якого вигнали з університету після 1968 року. Професор був другом колишнього Томашевого пацієнта. Томаш сказав пацієнтові, пацієнт — професорові, професор — дружині, і Терезі раз на тиждень завжди було зарезервовано квиток.

Тереза йшла пішки. Вона ненавиділа завжди переповнені трамваї, де в ненависних обіймах тіснилися люди, відтоптували одне одному ноги, відривали ґудзики з пальт і голосно лаялися.

Мрячило. Люди, кваплячись, розкривали парасольки — і на тротуарах одразу виникала товкотнеча. Склепіння парасольок наштовхувались одне на одне. Чоловіки були ввічливі й, коли проминали Терезу, піднімали парасольку високо над головою, щоб вона могла пройти попід нею. Але жінки не поступалися одна одній. Дивилися прямо перед собою, і кожна чекала, що зустрічна виявиться слабшою і звільнить їй дорогу. Зустріч парасольок була водночас випробуванням сил. Тереза спочатку ухилялась, але, зрозумівши, що її ввічливість лишається без взаємності, стисла парасольку в руці так само міцно, як і інші. Кілька разів вона різко наштовхувалась парасолькою на зустрічну, проте ніхто ні разу не сказав «вибачте». Здебільшого всі мовчали, лише двічі чи тричі вона почула «корова!» або «іди ти в жопу!»

Жінки, озброєні парасольками, були молоді й старі, але найвойовничішими були саме молоді. Тереза пригадала дні вторгнення. Дівчата в міні-спідницях носили національні прапори на палицях. Це був своєрідний сексуальний замах на солдат, приречених на кількарічний статевий аскетизм. Вони, мабуть, відчували себе в Празі, немов на планеті, вигаданій письменником-фантастом, планеті неймовірно елегантних жінок, які демонстративно виявляли свою зневагу, виступаючи на довгих красивих ногах, яких не бачили в цілій Росії останні п’ять чи шість століть.

Тереза зробила тоді багато знімків цих молодих жінок на тлі танків. Вона захоплювалась ними! А сьогодні ті самі жінки йшли назустріч їй, зухвалі й злі. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх з такою ж погордою. Вони ладні були боротися проти чужої армії так само затято, як і проти парасольки, яка не хоче звільнити їм дорогу.

Вона дійшла до Староместської площі з суворим Тинським собором і барочними будівлями, розташованими неправильним чотирикутником. Стара ратуша чотирнадцятого сторіччя, яка колись займала один бік площі, вже двадцять сьомий рік стояла в руїнах. Варшава, Дрезден, Берлін, Колін, Будапешт були жахливо зруйновані останньою війною, але їхні жителі підняли їх із руїн, здебільшого старанно реконструювавши старі історичні квартали. Пражани почувалися неповноцінними, порівнюючи себе з жителями цих міст. Славнозвісна будівля, що її знищила в них війна, була Староместська ратуша. І вони вирішили залишити її на вічний спомин у руїнах, щоб якийсь поляк чи німець не зміг їм докорити, що вони мало страждали. Перед славетними руїнами, які мали на вічні часи звинуватити війну, з металевих жердин була споруджена трибуна на випадок маніфестацій, на які комуністична партія гнала вчора або пожене завтра жителів Праги.

Тереза дивилась на зруйновану ратушу, і раптом їй пригадалася мати: ота її протиприродна потреба виставляти напоказ свої руїни, хизуватися своєю бридотою, демонструвати своє горе, оголювати куксу ампутованої руки й примушувати ввесь світ дивитися на неї. Останнім часом усе їй нагадувало матір. Їй здається, що материн світ, з якого вона десять років тому вирвалася, повертається до неї і з усіх боків обступає її. І саме тому вранці вона розповіла про те, як мати під голосний сміх усієї сім’ї за обідом читала її інтимний щоденник. Коли приватна розмова за склянкою вина всенародно транслюється по радіо, хіба може це означати щось інше, крім того, що світ перетворився на концтабір?