Орхан Памук - Мене називають Червоний

Чи переживав я вже колись ці хвилини? Давно-давно в місті на краю світу, в сяйві свічки я, не помічаючи, як за вікном сипле сніг, і обливаючись слізьми, клявся одному смердючому одурілому дідові в своїй невинності. А він звинувачував мене у викраденні фарб. Тоді теж за ворітьми, ніби вчувши запах крові, оскаженіло вили собаки. В Еніште-ефенді та того злого дідугана в зморшках були однакові гострі підборіддя. Він таки вп'явся в мене своїми безжальними очима. Збирається, розчавивши, переступити через мене, — розумів я. Цей недобрий спогад з моїх учнівських часів, коли мені минало десятий, завжди зринав у пам'яті, як малюнок із чіткими лініями, але блідими барвами. Нині для мене й ця мить була — немов блідий спомин із чіткими обрисами.

Майстер Осман учив нас усвідомлювати свою сутність художника. Поки зривався з місця, ходив довкола Еніште-ефенді, я вибрав з-поміж скляних, фарфорових, кришталевих каламарів — бронзовий; маляр, який не дрімав у мені, змальовував усе, що я роблю й бачу у блідих кольорах, наче далекий спомин минулого, а не нинішня мить. Пригадуєте, як нам сняться сни, в яких ми бачимо себе зі сторони й у нас іде мороз поза шкірою? Я був у подібному стані. Тримаючи в руці важезний бронзовий каламар з вузькою шиєю, я сказав:

— Коли мені минало десятий, я бачив такий самий каламар.

— Він — монгольський, і йому тридцять років, — промовив Еніште-ефенді. — Кара привіз мені його аж із Тебріза. Його використовували тільки для червоного чорнила.

Мене ж хтось підбурював щосили зацідити каламарем по його просякнутій тупістю самозакоханій голові. Звичайно, це був шайтан. Та я втихомирив його й, мов йолоп, із надією промовив:

— Заріфа-ефенді вбив я.

Ви ж розумієте, на що я сподівався? Мав надію, що Еніште-ефенді зрозуміє мене й простить. Злякавшись, допоможе мені.

Після того як він сказав, що вбив Заріфа-ефенді, між нами надовго запала мовчанка. Він і мене знищить, подумав я. Моє серце калатало не одну хвилину. Він прийшов сюди вбити мене, чи зізнатися, чи нажахати? А може, сам не знає, чого хоче? Я злякався: роками мені були відомі майстерність і талант цього маляра, але не душа. Я відчував, що досі в його руках — отой важезний каламар для червоного чорнила, а сам він стоїть позаду, в мене над головою. Та я не обернувся й не глянув на нього.

— Пси досі валують, — озвався я, розуміючи, що його непокоїть моє мовчання.

Ми ще трохи помовчали. Цього разу від мене й моїх слів залежало, чи уникну я смерті або ж чи виплутаюся з халепи, в яку потрапив. Окрім живопису й малюнка, йому ще близька ось така тема: якщо вірити, що в мистецтві маляр не повинен відображати себе, передавати власний дух, то чи не веде такий підхід до пихи? Гаразд. Як же він застав мене самого в пустісінькому домі? Я напружено ворушив своїми старечими мізками. Але все було страшенно заплутано, ніби в хитромудрій грі. Куди поділася Шекюре?

— Ти ще раніше збагнув, що його вбив я, так? — запитав він.

Я не збагнув. Не зрозумів навіть тоді, коли він про це заявив. Та водночас подумки говорив йому: «Добре зробив, що відправив Заріфа-ефенді на той світ. Мабуть, твоя правда. Покійний майстер заставок, потрапивши в лабети страху, накликав би біду на наші голови».

Що ж. Я залишився наодинці з душогубом у безлюдному домі, а моє серце висловлювало йому своєрідну вдячність. Я промовив:

— Не дивуюся, що ти його вбив. Такі, як ми, живуть книжками, бачать їхні сторінки вві сні, тож кожен із нас завжди чогось боїться. Окрім того, ми займаємося в мусульманському місті найнебезпечнішим і суворо забороненим: живописом. У душі будь-якого маляра нуртує якась нездоланна сила, що спонукає його, як ісфаганця шейха Мухамеда, відчувати себе грішним, каятися, звинувачувати себе раніше часу, вимолювати прощення в Аллаха й правовірних. Ми робимо нашу книгу потайки, немов злочинці, немов мусимо перед кимось виправдовуватися. Ми гнемо шиї перед ходжами, ваїзами, кадіями, шейхами, котрі можуть звинуватити нас у безбожності. Наше відчуття провини безкінечне. Однак воно як руйнує уяву маляра, так і розвиває її. Я знаю це чи не найкраще.

— Отож ви не засуджуєте мене за те, що я вбив безголового Заріфа-ефенді?

— Те невідоме, що приваблює нас у письменстві, живопису, малюнку, криється в страхові митця. Стоячи навколішки й сліпнучи при свічці ночами, ми віддаємося книзі й ілюстрації. Та не лише заради грошей, а й тому, що прагнемо втекти від людської суєти, суспільства. Однак ми прагнемо, аби наші натхнені самотою творіння оцінили ті ж таки люди, яких ми уникаємо й від яких ховаємось. А якщо вони обізвуть нас безбожниками?! Скільки болю завдадуть цим істинному художнику, володареві таланту! Отож справдешній малюнок можна знайти в тому, що за завісою страху, а воно невидиме. Справдешній малюнок — усередині малюнка, котрий спочатку засудять як безбожний і поганий. Художник-майстер усвідомлює, що іншого шляху самовираження немає, і водночас його лякає самота. Але хто здатен терпіти впродовж життя страх і щоденну настороженість? Маляр думає, ніби позбудеться жахів, котрі його переслідують, якщо першим сам себе звинуватить. Та тільки він зізнається в своїх гріхах, як його спалюють. Ісфаганський живописець спалив себе сам.