Орхан Памук - Мене називають Червоний

Та, дивлячись на Кару, що ішов попереду, я усвідомлював: творю собі марні ілюзії! Кара ж дивиться на речі реально. Це трапляється з усіма: ми тижнями, роками будуємо свої піщані замки, вважаючи, що вони довговічні, а одного дня, глянувши на чиєсь обличчя, одяг, щасливу усмішку, в ту ж мить тебе осіняє, що твої мрії — пусті, що та дівчина ніколи тобі не віддасться, що ти ніколи не станеш у суспільстві тим, ким хотів. Я з лютою ненавистю, яка зігрівала моє серце, спостерігав за Карою, дивився на його потилицю, голову, як то розпростуються, то зсутулюються його плечі, як він іде своєю нервовою ходою, ніби кожен його крок — велика ласка для цілого світу. Йому далекі докори сумління, він щасливо прямує вперед. Такі люди, як Кара, цілий світ мають за власний дім, вони відчиняють будь-які двері, ніби падишах, що вирішив навідатися до своєї стайні, а ми для них — ніщо, конюхи. Я ледве стримувавсь, аби не підняти з землі каменюку й не розтрощити йому голову.

Ми — двоє чоловіків, закохані в одну жінку, він — попереду, зовсім не помічаючи мене, я — позаду. Ми йшли, петляючи звивистими стамбульськими вулицями, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, минали непроглядні закутки, де гарчали й гризлися між собою собаки, спалища, де на нас чатували джини, двори мечетей, де, спершись на їхні бані, спали янголи, довгі шеренги кипарисів, котрі перешіптувалися з примарами, засніжені кладовиська, де кишіло привидами, кубла розбійників, які підстерігали свої жертви, минали нескінченні ряди крамниць, стайні, текке, майстерні свічкарів, лимарні. Ми йшли, ніби двоє братів. Я не переслідую, а наслідую його, думається зараз мені.

Як ви бачите, я — смерть, але не треба боятися, бо це — лиш малюнок. Та в очах бачу, що вам таки страшно. Ви, наче малі діти, котрі вірять у власні вигадки. Я — звичайний малюнок, а ви тремтите, ніби зустрілися зі справжньою смертю. Хоча, звичайно, це мене тішить. Ви відчуваєте, що накладете повні штани, коли я зазирну вам у вічі в ту неминучу хвилину. Я не жартую: більшість чоловіків, навіть хоробрі й дужі, мов леви, зіткнувшись зі мною, вже не володіють собою. Тому-то на полі бою, заваленому тілами загиблих, стоїть не дух крові, пороху й розпечених лат, а калу й трупів, які розкладаються. Сцени битв відтворювали тисячі разів.

А моє зображення ви бачите вперше.

Рік тому один високий на зріст, загадковий дідуган із вишуканими манерами запросив до себе того видатного художника, який мене намалював. У напівтемній малярській кімнаті двоповерхового будинку дідуган пригостив молодого майстра кавою з найніжнішим ароматом. Потім повів його в кімнату з голубими дверима, теж оповиту напівтемрявою. Там він показував йому аркуші найкращого індійського паперу, пензлі з білячих хвостів, сухозлітку, різноманітні писала та ножі для їхнього гостріння з кораловими колодочками, натякав, що платитиме великі гроші, й, зрештою, завоював довіру обдарованого майстра.

— Намалюй для мене смерть, — згодом попросив дідуган.

— Я ніколи не зустрічав зображення смерті. Я не зможу цього зробити, — відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.

— Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов'язково побачити перед тим подібне зображення, — промовив хитрий дід.

— Так. Можливо, й не обов'язково, — відповів мій видатний художник. — Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього — мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.

— А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.

— Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.

— У такому разі майстерність повинна зустрітися й зі смертю.

Вам уже зрозуміло, в якій формі велася їхня дискусія — ніби бесіда двох художників, що шанують майстрів давнини та їхні твори. То була тонка дискусія, насичена підтекстом, грою слів, натяками. Оскільки йшлося про моє існування, то я вислухала суперечку з особливою увагою. Вона не залишить байдужими й вас, визнаних малярів, які зібралися в нашій кав'ярні. Ось що було потім:

— То що є мірилом майстерності художника: неперевершені роботи древніх майстрів чи зображення невідомо чого, того, чого ніхто ніколи й не бачив? — запитав чарівноокий, обдарований і розумний майстер.