Орхан Памук - Мене називають Червоний

З давніх-давен малярська братія небезпідставно боялася сліпоти. Відомо, що раніше арабські майстри щодня на світанку довго вдивлялися в західний обрій. А згодом ширазькі художники щоранку з'їдали на голодний шлунок потовчені волоські горіхи, перемішані з посіченими пелюстками троянди. Так боролися зі сліпотою. Тоді ж старі ісфаганські маляри вбачали причину сліпоти, що, ніби чума, косила їх одного за одним, у сонячному промінні.

Щоб промені не потрапляли на робочу дошку, вони працювали переважно при свічці в напівтемних закутках кімнат. В узбецькому малярському цеху Бухари майстри в кінці дня промивали очі водою, над якою шейхи вичитували молитви. Наймудріший підхід до такої боротьби, безумовно, був у майстра Сейїта Мірека, наставника геніального Бехзата. Мірек називав сліпоту не бідою, а щастям, яке дароване Аллахом маляру, котрий усе своє життя присвятив його красотам. Адже ж малюнок — це прагнення майстра побачити світ таким, яким його бачить Аллах. Та коли згаснуть очі після десятків років невпинної праці, коли ослаблий і немічний маляр отемніє навіки, лише тоді в його пам'яті відновиться ні з чим не зрівняний погляд Аллаха на світ. Тільки сліпий маляр може пізнати той погляд. Коли ця мрія втілюється в дійсність, коли в його пам'яті й темряві очей зринає постать Аллаха, то рука сама по собі творить дивовижні малюнки. Заради цього він і набивав руку протягом усього попереднього життя. Літописець Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат доніс до нас історії тодішніх ґератських майстрів та перекази про них. Він пише, що якось Сейїт Мірек передав своє розуміння малюнка на прикладі маляра, котрий хотів зобразити коня. Мірек стверджував: якщо навіть найбездарніший пустоголовий маляр малює живого коня, не спускаючи з нього очей, як оці нинішні європейські живописці, то він у будь-якому випадку відтворює його з пам'яті, тому що неможливо одночасно дивитися на скакуна та на його зображення. Спершу маляр гляне на коня, а потім — швидко переносить на папір те, що запам'ятав. Нехай проміжок часу між обома діями буде не довшим аніж моргнути оком, проте кінь на папері вже не є тим, котрий стоїть перед майстром, він — спогад художника про коня, на якого той подивився мить тому. Хоч би й для найгіршого маляра — це неспростовний доказ, що без пам'яті малюнок неможливий. Життя маляра, сповнене напруженої праці, є підготовкою до блаженної сліпоти та спогадів, котрі вона принесе, — стверджував Сейїт.

Тодішні Гератські майстри визнали його правоту й погодилися, що малювати без перепочинку, днями не відводити очей від паперу в сяйві канделябра — все це щастя, яке дарує сліпоту. Вони дивилися на створення ілюстрацій для любителів книжок шахів і принців, як на тренування перед прийдешньою пітьмою.

Маляр Мірек усе своє життя намагався визначити час, коли йому потрібно переходити в ту блаженну мить утрати зору. Іноді, щоб пришвидшити отемніння, він зображав дерево з усіма листочками на нігтеві, крупинці рису, а то й на волосинці. А іноді — райські сонячні сади, відтягуючи час. Коли йому виповнилося сімдесят, султан Хусейн Байкара [106] Султан Хусейн Байкара ібн Мансур (1438–1506) — останній з відомих правителів династії Тимуридів. , як у винагороду, відкрив видатному майстрові двері до своєї скарбниці, де зберігалися тисячі книжок. Окрім книг, скарбниця була завалена зброєю, шовковими й оксамитовими кушаками та золотом. Три дні й три ночі майстер Мірек, не стуливши ока, розглядав у мерехтінні золотого канделябра неперевершені сторінки легендарних книг древніх ґератських митців. Він не пропустив жодної — і отемнів. Смиренно й з готовністю пішов у пітьму, ніби на зустріч з Аллаховими янголами. Осліпши, він не розмикав уста до кінця своїх днів і більше жодного разу не взявся за пензель. Ось як пояснює це Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат: «Маляр, перед яким відкривається безмежжя Аллахового часу, вже ніколи не повернеться до книг, створений для простих смертних. Пам'ять єднає сліпого маляра з Аллахом у місці тихому, місці спокійному, місці щасливої темряви й нескінченності порожніх сторінок».

Я прекрасно розумів: Кара задав мені запитання майстра Османа про сліпоту та пам'ять, щоб спокійно роздивитися мою кімнату, речі, малюнки. Та все-таки мені було приємно, що він удумується в зміст оповідей.

— Сліпота — це щасливий світ, куди не проникнути ані шайтанові, ані гріху, — промовив я до нього.

— У Тебрізі, — сказав Кара, — маляри традиційного стилю завдяки Міреку теж уважають сліпоту найбільшою ласкою Аллаха. Деякі з них у похилому віці соромляться, що досі не отемніли. Вони вдають із себе сліпих, бо бояться, що в протилежному випадку їх назвуть бездарними й невправними. Так і понині. Через ці моральні устої деякі з тих зрячих малярів прагнуть дізнатися, які ж світи відкриваються сліпим майстрам. Вони тижнями сидять у темряві, в оточенні дзеркал, при тьмяних вогнях світильників, без їжі та води й удивляються в мініатюри древніх ґератських майстрів.