Орхан Памук - Мене називають Червоний

Правду кажучи, треба прояснити: йдеться особисто про мене. Не хочу позбавляти віри тих багатьох, котрі живуть надіями та маревами того світу. Кожен мусульманин, бодай трохи обізнаний у питаннях життя після смерті, погодиться, що будь-хто, так само позбавлений спокою, як і я, навряд чи здатний побачити райські ріки.

Якщо коротко: я — відомий у колі майстрів живопису як Заріф-ефенді — помер, проте не був похований. Ось чому душа не змогла цілком розлучитися з тілом. Хоч би де вони були, рай чи пекло, аби наблизитися до них, спершу треба звільнитися від тілесної скверни — така моя доля. Це особливе становище, в яке міг би потрапити хто завгодно, невимовно ятрить мене. Ні, я не відчуваю розтрощеного на шматки черепа, не відчуваю й того, що половина тіла в ранах і переломах гниє в холодній як лід воді, проте з ніг до голови мене пронизує біль душі, яка прагне покинути тіло. Так, ніби цілий світ проник у моє єство й починає стискатися всередині. Цю скутість можна порівняти хіба що з шаленим відчуттям простору, подоланим у мить смерті. Тільки-но мій череп розтрощило каменюкою, я збагнув: мерзотник хоче мене вбити, але я не міг повірити, що-таки вб'є. Сповнений надій, скромно існуючи між майстернею й домом, я не зумів нічого такого передбачити. Я жадібно вчепився за життя руками, кігтями й зубами, кусаючи того падлюку. Ще багато чого я переніс, та не хочу вам надокучати своїми скаргами. Коли, прибитий горем, усвідомив, що помру, моє серце охопило неймовірне відчуття безмежжя. З ним я пережив хвилину переходу в потойбіччя: прибуття сюди було плавним-плавним, наче споглядання себе вві сні. Останнє, що побачив, — це бруднющі, обліплені снігом чоботи паскуди-вбивці. Немов засинаючи, я заплющив очі й тихо відійшов.

Зараз я нарікаю не на те, що зуби в скривавленому роті посипалися як горох, не на понівечене до невпізнання обличчя, не на те, що тіло валяється на дні колодязя, а нарікаю на те, що мене досі вважають живим. Ті, кому я дорогий, гадають, ніби десь у підворіттях Стамбула я мучуся якимись дурницями або навіть занадився до іншої жінки, й завдають мені цими думками нестерпних душевних мук. Швидше б вони знайшли моє тіло, здійснили намаз і поховали мене. Проте, поки не розшукають оту гадину, затямте: хай навіть захоронять мене в найпишнішій могилі, я чекатиму, поки його спіймають, і без спочину перевертатимусь у ній, а вас усіх спокушу невір'ям. Знайдіть байстрюка, який став душогубом, і тоді я сповна розповім вам про все, що побачу на тому світі! Але спійману сволоту мусите піддати тортурам лещатами — не поспішаючи, з хряскотом зламати йому вісім-десять кісток, бажано з грудної клітки; згодом слід повисмикувати йому по волосинці оте бридке й засалене волосся, проколюючи шкіру на черепі шпицями, що їх кати виготовили для такої справи, тим самим змушуючи його нестямно волати.

Хто мій душогуб, до кого проймаюся гнівом, чому несподівано він убив мене? Дізнайтеся про все. Кажете: у світі безліч зарізяк, не вартих ламаного мідяка? В такому разі я вас попереджаю: за моєю смертю криється мерзенна загроза нашим звичаям, релігії, уявленням про світ. Розплющіть свої очі: дізнайтеся, за що мене вбито ворогами ісламу, ворогами життя, яким ми живемо і в яке віримо, і за що одної днини можуть убити вас. Раз у раз справджується сказане великим проповідником Нусретом-ходжею [6] Ходжа (тур., пер.) — а) учитель, наставник; б) те ж саме, що й мулла (служитель релігійного культу в ісламі). з Ерзурума [7] Ерзурум — місто на північному сході Анатолійського півострова. , чиї слова я слухав зі слізьми на очах. Навіть якщо скласти книгу про наші злощастя, то їх не відтворити наймайстернішому художнику. Подібно до Куран-и Керіму — боронь Боже зрозуміти неправильно, — могутня сила такої книги теж у тому, що її неможливо прикрасити малюнками. Сумніваюся, що ви бодай здогадуєтеся про це.

Знаєте, ще учнем я також боявся реальних голосів звідтіля, проте не звертав на них уваги й насміхався над подібними речами. А закінчилося все на дні колодязя. Таке може випасти й на вашу долю — пильнуйте! Коли добряче розкладуся, ймовірно, виявлять моє тіло через сморід — нічого й не лишається мені, окрім цієї надії та ще мрій про муки, яких зазнає негідник-убивця від котрогось із моїх благодійників.

Ніби сновида, повернувся я через дванадцять років до Стамбула, де народився й виріс. Кажуть, земля тягне в могилу, мене теж сюди тягла смерть. Тільки-но я прибув до міста, мені здалося, що існує лише вона — смерть. Згодом я зустрівся й з коханням, однак спершу з приїздом до Стамбула оте почуття любові було для мене чимось далеким і забутим, як і спомини про саме місто. Дванадцять років тому я закохався тут у свою сестру в перших по матері, тоді ще дитину.