Орхан Памук - Мене називають Червоний

— Кожен тайкома прагне бути володарем стилю, — відповів Кара, напускаючи на себе мудрий вигляд. — І кожен, як і падишах, хоче мати власний портрет.

— Отже, це — хвороба, якій не можна протидіяти? — запитав я. — Якщо така хвороба пошириться, то жоден з нас не встоїть перед стилями європейських майстрів.

Та мене ніхто не слухав: Кара розповідав історію про нещасного туркменського бея, який рано освідчився в коханні дочці шаха і дванадцять років провів у вигнанні в китайському краї. Бей не мав портрета коханої, про яку мріяв, і тому забував її лице серед китайських красунь, а біль кохання перетворився для нього на нестерпну муку, послану Аллахом. Ми прекрасно розуміли, що оповідь Кари — про нього самого.

— Завдяки твоєму дядькові ми дізналися, що є таке слово «портрет», — сказав я, — дасть Бог, настане день, коли ми дізнаємося, як розповідати про життя, не боячись за нього.

— Казки належать усім, а не комусь одному, — промовив Кара.

— А «живопис належить Аллаху», — відповів я мисрою ґератського поета Хатіфі. — Та коли поширяться стилі європейських майстрів, кожен вважатиме талантом уміння розповідати чужі історії-казки як свої.

— Це те, чого хоче шайтан.

— Дайте мені нарешті спокій! — щосили закричав я. — Дайте востаннє глянути на світ!

Я побачив, що вони злякалися, й посмілішав.

Першим спохопився Кара:

— Ти віддаси останній малюнок?

Я так глянув на нього, що той відразу второпав: віддам. Він відпустив мене.

Ви давно вже зрозуміли: хто я — той, хто нібито приховує своє ім'я. Але не дивуйтеся, що поводжуся так само, як давні ґератські майстри: вони ховали свої підписи не від небажання, щоб про них дізналися, а тому, що поважали своїх учителів й одвічні правила цехів. Я проходив між темними келіями текке зі світильником у руках, прокладаючи дорогу своїй блідій тіні. Чи мої очі вже заволокла пітьма, чи це така темрява панувала в дервішських келіях? Скільки в мене ще часу, доки осліпну? День, тиждень? І я, й моя тінь зупинилися, дістали з чистого кутка запиленої шафи аркуш паперу й швидко повернулися назад, залишаючи позаду себе привидів, що розгулювали на кухні. Від мене не відставав напосідливий і підозріливий Кара, щоправда, кинджала він з собою не взяв. Може, й мені його осліпити, схопивши кинджала, поки геть не отемнів?

— Я радий, що побачу малюнок ще раз перед тим, як стану незрячим, — гордо промовив я, — і хочу, щоб ви теж його побачили. Ось, погляньте сюди.

Отож у сяйві світильника я показав їм останню ілюстрацію, яку вкрав з дому Еніште того дня, коли згубив його душу. Я стежив за їхніми здивованими й наляканими очима, що втупилися в малюнок на двох аркушах. Коли ж сам, обернувшись, подивився на те зображення, то ввесь затремтів, запалахкотів вогнем — може, тому, що був в екстазі, а може, тому, що сьогодні мені викололи очі голкою до падишахського султану.

У різних кутках цих двох сторінок були розміщені зображення, які ми створили за останній рік: дерево, скакун, шайтан, смерть, пес, жінка; згідно з розміченням у новому стилі, яке невміло виконав Еніште, вони різнилися розмірами й були розташовані так, що, дивлячись на заставки та рамки небіжчика Заріфа-ефенді, складалося враження, ніби дивишся не на сторінку книги, а на світ з вікна. А в центрі того світу, там, де мало бути зображення падишаха, красувався мій портрет, яким я пишався. Хоча мені й було трохи сумно, адже я днями розглядав себе в дзеркало, стирав і наново виводив лінії, працював з останніх сил і домігся лиш незначної схожості між портретом на папері та собою, однак мене охоплювало хвилювання, й не тільки тому, що на малюнку в центрі світу помістив себе, а й з диявольської причини, про яку не міг говорити вголос: я відтворив себе на папері загадковішим, збентеженішим, аніж був у житті, мій портрет — глибший за мене самого.

Я хотів, аби вони помітили моє хвилювання, зрозуміли його й розділили зі мною, мої брати-художники. Я водночас був собою й містився в центрі всього сущого, неначе падишах або король. Це й соромило мене, і підносило у власних очах. Такі два відчуття, врівноважуючи одне одного, заспокоювали мене, і я отримував запаморочливу насолоду від того, як був зображений на мініатюрі. Та, щоб досягти такого блаженства, мені потрібно було з умінням європейського живописця бездоганно, з точністю до найменших дрібниць, в усіх кольорах відтворити кожну зморшку на своєму лиці, кожен прищик і чиряк, складки одягу й тіні, все: від бороди до згинів тканин.