Орхан Памук - Мене називають Червоний

— Вони не малюють. Сидять собі. Дідуньо щось розказує, а той слухає.

— А як він сидить?

Я відразу опустився на підлогу й заходився мавпувати Кару: насупивши брови, подивився серйозним поглядом на маму й захитав головою, наче в такт дідовим словам.

— Спустися вниз і негайно поклич сюди Хайріє, — наказала вона мені.

Сама ж присіла, поклала на дощечку для письма клаптик паперу й почала щось писати.

— Мамо, що ти пишеш?

— Чи ж я тобі не говорила мерщій покликати Хайріє?

Я почалапав на кухню. Прийшов мій старший брат. Хайріє поставила перед ним сахан, відсипавши в нього плову, що готувався для гостя.

— Ти — брехло, — випалив мій брат. — Чкурнув, залишив мене самого в майстра, а мені довелося й за тебе робити. Та так, що аж пальці побагровіли.

— Хайріє, тебе мама кличе.

— Ось я доїм і розберуся з тобою. Ти мені дорого заплатиш за неправду й лінощі.

Тільки-но Хайріє вийшла, брат, навіть не доївши плову, метнувся до мене. Я не встиг утекти. Він схопив мою руку й став її викручувати.

— Пусти! Шевкете, пусти! Боляче!

— Ти ще будеш тікати від роботи?!

— Ні, не буду.

— Поклянися!

— Клянуся.

— Заприсягни Кораном.

— Присягаю Кораном.

Проте він не дав мені спокою й поставив на коліна. Ох і дужий же був — однією рукою запихав собі до рота ложку плову, а другою й далі викручував мою руку.

— Знову цей деспот знущається над братом, — сказала Хайріє, накинувши на голову хустину й збираючись на вулицю. — Відчепись од нього!

— А ти не лізь, дочко раба, — випалив брат, не відпускаючи мене, — куди ти намилилася?

— Купити лимонів.

— Брехуха — у хаті повно лимонів!

Він попустив мою руку, і я, швидко вислизнувши, копнув його ногою й схопив для оборони свічника за ніжку. Але він притьмом вибив його з моїх рук і повалив мене додолу.

— Ах ви ж кара Аллахова на мою голову! — почувся голос мами. Вона ледь стримувала крик, щоб не почув гість. Як вона спустилася, покинувши передпокій і не потрапивши на очі Карі? Мати розборонила нас.

— Ви ж паршивці, срамота роду людського, — говорила вона.

— Орхан нині обдурив мене, — обізвався Шевкет. — Накивав п'ятами з майстерні, і я працював за двох.

— Замовкни! — сказала мама, давши йому ляпаса.

Хоч вона вдарила й несильно, та брат розплакався.

— Хочу до тата! — ревів він. — Коли повернеться, тато дістане з піхов свою червону шаблю, й ми хутко переїдемо з цього дому назад до дядька Хасана.

— Замовкни, — повторила мама. Вона вмить так розгнівалася, що схопила Шевкета за руку й поволокла в найтемнішу комірчину дому. Я посунув за ними. Матінка відчинила двері й глянула на мене:

— Обидва сидітимете тут.

— Але, мамо, я ні в чому не винен, — сказав я.

Проте ввійшов досередини, і вона замкнула двері. Тут не було щоб аж надто темно. Крізь віконниці проглядалися гранатові дерева, й проникало бліде сяйво. Однак я злякався й заскиглив:

— Мамо, випусти, я змерз.

— Не реви, боягузе, — гримнув Шевкет. — Зараз випустить.

— Ви що — збираєтеся бешкетувати, поки гість устане й піде? — сказала мама, звільняючи нас. — Гаразд, досить з вас. Сидіть на кухні біля вогню, доки Кара піде. Й щоб духу вашого не було нагорі.

— Ми нудьгуватимемо самі на кухні, — перебендювався Шевкет. — А куди пішла Хайріє?

— Це вже занадто: всюди ти пхаєш свого носа.

Зі стайні почулось іржання. Це іржав не дідусів кінь, а кінь Кари. В усіх нас відразу піднявся настрій, наче сьогодні свято або ми маємо їхати на ярмарок. Мама усміхнулася, ніби підбадьорюючи нас, і, ступивши два кроки вперед, відчинила двері, які вели до стайні.

— Тпру! — закричала вона туди.

Потім заштовхала нас на кухню, де пахло жиром та мишами.

— Пам'ятайте: ані кроку звідси, поки піде гість. І не бешкетуйте, а то він подумає, що ви розбещені, вадливі діти.

— Мамо, — тихенько промовив я, — мамо, дещо тобі маю сказати. Хтось убив нещасного майстра нашого дідуся.

З першого погляду на дитину я відразу збагнув: до чого оманливими були мої спогади про личко Шекюре. Воно мало бути досконалим, як і в Орхана, підборіддя довшим, аніж я уявляв, і ротик її повинен бути значно меншим, губи вужчими. Впродовж дванадцяти років, мандруючи від міста до міста, я округлював й округлював її вуста, вимальовував їх у своїх нестримних фантазіях повними й соковитішими за перестиглі вишні.

Коли б я мав портрет Шекюре на зразок тих, які виконують італійські малярі, то ніколи б не забув її обличчя й не почував себе закинутим бозна-куди від рідної землі. Бо якщо у вашому серці живе образ коханої, то світ завжди здаватиметься вам затишною домівкою.