Світлана Поваляєва - Замість крові

- Ну-у-у, Расто, з ранку вже встигла шмалі нахапатися!

- Ги-ги-и-и!

- Поговорили…

Я сів поруч і ми провтикали так години дві - поки Расту трохи не попустило. Плавкий перехід до стану «Риба-труба».

- Ми з позавчора… або з позапозавчора… зависали… - Озвалася нарешті трохи попущена Раста. - І вона? - Начебто знічев’я кинув я, зосереджено роздивляючись шкіряні, бісерні, керамічні та дерев’яні фінічки на її безформних цицьках.

- А тебе з нами не було? От блін… а я думала, що ти спочатку був… а потім десь дівся… ми так наллялися…

Раста вже ладна була пуститися в довгі конопляні періоди описування оргії, гугняво розтягуючи слова з характерним «наркоманським» акцентом, але я простягнув їй підкурену сиґарету й знову запитав: «А де вона ?». І подивився в її поросячі очка.

- А а… блін… дякую… її тепер звуть Джанніс.

- Як?!

- Джанніс. Я щось чула, шо це її той пітерський назвав, коли вони трахалися на могилах.

- Звідки ти знаєш? - спантеличено перепитав я.

- Шо?

- Про могили.

- Ну, вона сама ту шнягу всім розповідала, коли ми вже почали другий ящик портвейну… уяви! Той крезонутий гопнік… ми йому прогрузили лав-сторі про те, як наша пташка Фенікс розтягла зв’язку й не може ходити… й він дав бабки на еластичний бинт! Ха!… і Ева з Ретом тіпа похиляли по той бінт й повернулися, панятно, із Заїбелою та Альмійською і ше вистачило на хліб та «Приму» без фільтра… і ми то всьо вихлебтали, й він з нами, а потім каже, шо «всьо-такі нада дєвочкє еластічний бінт купіть», і дає ще бабок… і Рет з Евою знову хиляють тіпа по той бинт, а там згадують про ганделик на Львівській, де є ще ота дешевша вірменська портюшка і Заїбели нємєрєно, і… ой… а! вчепилися за роги тролейбуса - вже п’янючі в дупу - і доїхали до Львівської… - товкла своє Раста (Леді Оболонь довбана!).

- Ра-а-а-ас-то-о!!! Де… «Джанніс»?!… так би мовити… - (Джанніс? Гм… для того, щоб звикнути, варто було би хоч раз назвати її так у вічі, а я (може, єдиний) її ще так не назвав… віч-на-віч…) - А! Ну я ж розказую!… і ми набухалися так, шо капєц… а там… ой! було потім купа піпла… ну всі! Всі-всі! І всі надрінкались! І ми з тою Танєчкою… Танєчку- художницю- з-мушлями пам’ятаєш? - Ще би не пам’ятати… далеко тобі, сестричко, до Мері Барройс: «Ось від кого я направду волочуся, так це від баб. Просто кінчаю, коли вдається зняти й духовно зламати чергову горду чувіху, змусити її усвідомити, що вона - лише тварина й нічого більше. Але ж після того, як її зламали, чувіха вже ніколи не буде здаватися гарною. Погодься, відгонить злигоднями сімейного життя…» [5] Вільям Барроуз «Джанкі» -…фачилися прямо он там, на прольот нижче, а вона каже: «ой, тут смердить!», а я так хотіла, шо мені було пофіґ думати, а там хтось, виявляється, налюрав… а Віталіна вчепилася в Борюсіка як бульдог й почала нидіти та скиглити, шо її ніхто не любить і не хоче, і шо життя взагалі така безпонтова фіґня - ну, нависла мрачно, і Борюсік ледве відірвав її від себе, і півгодини напрягав Хана, щоби Хан їй кинув палку, а Хан якраз прийшов з якоюсь герличкою, і ця герличка, панятно, не хотіла, щоби Хан трахав Віталіну, а Хан каже своїй дєвачці «давай разом її трахнемо, зробимо добре діло, аби вона врешті дала всім спокій», а Віталіна одразу полізла до них обох, і з герлою сталася п’яна істерика, і вони побилися всі втрьох! ну всі з них лахали!…

- Блядь, Расто!

- Га?!

Але тут, на щастя, підкермували Ані з Евою. Й після привітань одним пивом на трьох, я попросив їх (бо - наскільки я зрозумів, Ева був одним з призвідців цього «кучкового пойобища», хоча й мав на думці лише портвейн-на-шару) розповісти мені нарешті куди поділася ця… вибачте-на-слові Джанніс.

- Було круто. - Сказав Ева, й додав через ковток пива:

«Так круто, що моїй ґітарі - пиздець. І не приснився, а - насправді. Але був такий ніштяк, що я тобі, чувак, навіть співчуваю: ти багато втратив, навіть у порівнянні з халявним червоним фосфором!»

Цей день мав язика глибшого за прірву потрощений розколинами вини напад шаленства опріч усього що коїлося в маленькому всесвіті рот був напхом напханий просторіку ванням брутальних вайдосів але коти незмінно пересувалися своїми траєкторіями прямуючи у бік улюблених місць горищ та підвалів місяць свідомості погойдувався у прядив’яному кошикові й дивився крізь маленьку крижинку кристала на обважнілу від снігу й прокльонів Землю все під ґвинтом здається зимовим… Мене накрило відчаєм. Справжнім.

Невже я (ідіот!) міг сподіватися на те, що хтось із них (а їх було чоловік п’ятнадцять - не менше, я певен) міг слідкувати за іншими, навіть за моєю… ну добре, нехай вже… «Джанніс»?