Світлана Поваляєва - Замість крові

Отже, я потяг Фа за пивом. У мене саме вистачало «папірців» на одну пляшку, якщо враховувати вартість кількох порожніх та упевненість в тому, що Фа доб’є нестачу дріб’яз- ком - кілька купоно-карбованців, - того добра він завжди мав (приторговував кросівками, підробляв у нічному кіоску, а іноді й підаскував «на поправку здоров’я колишньому реґентові», що геть не в’язалося з його сільськогосподарською мармизою). Тоді ще не було грошей. Щасливі часи рожево-зелених паперових колажів на брудному асфальті.

Часи, коли зелену двадцятку можна було знайти половинками впродовж десяти - сорока хвилин будь-де, особливо в метро. Склеїти ґумкою й купити той-таки жетон на метро.

Часи, коли «гроші», яких у нас ніколи не було, які не були грошима, були по правді реальними. Я ніколи не жертвував портвейном чи пивом на користь метро, я точно знав скільки коштує чвертка українського хліба. Гроші мали реальну цінність, потрапляючи - здебільшого аском - до наших рук, аби вмить бути витраченими. А порожні пляшки були сталим міновим еквівалентом, теж реальним капіталом, бо за п’ять порожніх пивних давали одну повну. Зараз я не знаю до пуття, п’ять гривень маю чи вісім, не враховуючи вже монет (може, їх копійок п’ятдесят, а може, й під півтори гривні набереться) й того, що могло випадково залежатись по кишенях… Та й пляшки здавати тепер - без мази.

Не марно я потяг Фа за пивом. Він дав мені вичерпну відповідь про місцезнаходження Джанніс. Відповідь приголомшливу, карколомно-смертельно-безнадійну щодо подальших спроб її побачити. Він сказав, ніби Джанніс - у Бердянську. Я подумав про брудні - аж чорні ноги Джанніс: завжди, тільки-но займалося літо, а це часто трапляється й наприкінці квітня, вона скидала з себе свої неймовірні шкари ратиці й вишивала босоніж столичними хідниками, навіть у метро… Невідмивні вишукані єгипетські пальчики, на великому лівої ноги - кілечко з червоного й зеленого бісеру, а на щиколотці - ланцюжок з кавалком нешліфованого каламутного бурштину, всередині якого, можливо, знаходиться священний комашиний труп… За яким бісом вона опинилася раптом у цьому Богом забутому Бердянську, чому саме у Бердянську, я зараз розповім (зі слів Фа, зрозуміло). Це досить-таки тривіальна, суто гіпова шняга.

Нетривіальним тут є те, що варто було Джанніс мимохіть забажати Моря, як воно тут таки й намалювалося, мов той Джин з пляшки, попри її бездіяльність у цьому напрямку.

Але спочатку - про той дарницький трешовий флет - знову-таки, зі слів Фа, та ще - набагато пізніше, уривчасто, несуттєво - Колеса й Нати, й ще герличка, яку звали чи то Лампочка, чи то Ниточка, чи то Тумбочка, щось таке. Ось так, бачите, все чіпляється одне за інше, відводить далеко від початку - багатошаровість буття… досвіду завжди утричі більше, аніж часу на його трансформацію в якесь літературне переживання… але будьте милосердні, п-п-плі-і-із! Міста’, міста’, ітс і ізі ту кіл а ніґер, хіз факін блад, іт смелз лайк ю, ітс і ізі, ітс со ізі ту кіл а ніґер, міста’! Я доберуся до того, з чого почав. Мені важко зосередитися на послідовності, бо все існує в моїй голові водночас, а тоді було ще гірше - первітін фасував мене на брикети свіжомороженої риби. Мене ще трохи гребло, я, слухаючи Фа, водночас згадував те, що пережив напередодні:

Повний Місяць на ходулях гуляє цвинтарем, переступає цибато через могили, губить своє лахміття - клаптями по кущах та хрестах, - лишається голий. Тільки маска вапняна посмертна на ньому - як зброя, якої не кине солдат і вар’ят.

Чорниці клобук… Перехняблений корч… Котячі пісні. З річки чується: «Квок-квок-квок… Квок-квок-квок…» - ніч полює на сома. Тихий човник не видно із дна, навіть при повному місяці.

Тільки запах дражливий гнилих равликів та закличне «Квок-квок» - ніби жаба у пароксизмі пристрасті. Між рікою та берегом - скибка піщаного берега, де місяць загубив свою мантію, коли вийшов з води. Хвиля гортає ноти, накреслені вдень на піску птахами. Тиша існує, мабуть, лише в космосі.

Попід ногами мушлі скрегочуть, сюрчать цвіркунами трави.

Тиша - існує лише у сприйнятті й розумінні людей. Тиша для них - це відсутність людських голосів та звуків, створюваних людьми. Для інших істот відчуття, чи - тим паче - поняття такого не існує. Тиша. Ти - ша! І ти - Ша! Ш - ш - ш, замовкніть усі - вам давно вже час в ліжко вкладатись.

Рученьки-ніженьки спати лягають, тільки мізки ніколи не спочивають.

Мешти - з багна, сутана - з дощу, небо - мов скальп… Шибенику, куди йдеш, тебе ж повісили тиждень тому?…