Світлана Поваляєва - Замість крові

Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч - великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч - сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який - немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, - битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, - можна видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч - замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі - до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями - повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що назустріч тобі повільно рухається процесія монаших привидів із тьмяними смолоскипами й труною понад покритими чорним головами - повз похмурі западини незбагненного рельєфу Київських схилів. Там, внизу, навсібіч розкидано по вогкій землі колоди й пляшки, і знову падає вниз відтинок стежки - в апендикс, який виводить уже назовні, у світ, а ліворуч - хатинка, стіна якої в графіті, мов спина в тату… Але не кваптеся підніматися й спускатись, пірнати й виринати, мандрувати висіченими й витоптаними звивинами древніх судин Міста - залізьте в ту шкаралупку, оселю духів… У Котячому Місті - по темних горищах збираються тіні розбитих птахів й сліпих кажанів того теплого вітру, який до землі їх колись не довів - розчинився, розтанув… А, забувся попередити: у вашому повсякденні цього будинку вже кілька років нема, як і багато чого іншого…

Доведеться просочитися крізь тканину декорацій вночі, ви ж все одно не спите! То начхайте на свій комп - по інший бік декорацій - кінець квітня, травень, мальовниче сміття, і вгадується за пагорбами вже передзахідне сонце. По балці можна вилізти на другий поверх, де вибито шиби й двері на просторий балкон, а посередині порожньої кімнати шкірить розбиті щелепи чорний концертний рояль… візьміть «до», дослухайтесь відлуння цього густого надтріснутого звуку - він не вщухає довго - з нього почнеться хитромудра, подеколи не позбавлена мелодійності какофонія хворобливих спогадів й запне від мене ваше сьогодення.

До Джанніс рано чи пізно приходило все, чого би вона не забажала. Навіть попри її бажання.

Вас не повинно дратувати своєю неприродністю чи дивувати неавтентичністю її ім’я, бо Джанніс, зрозуміло, не справжнє ім’я цієї потвори. Простіше кажучи - поганяло.

Джанніс народилася як Джанніс у розпалі останніх постсовіцьких конвульсій гіпової толоки Києва. В оргазмі - горілиць на одному з гранітних надгробків Монашого цвинтаря, що на Киселівській горі понад Узвозом. Під час шаленої травневої грози. Серед буйних травневих кущів, убогих надгробків, похилених та поіржавілих залізних хрестів, валеріанових плантацій, порожніх пляшок та недопалків.

Під волохатим - хайратим - патлатим пітерським неформалом років шістнадцяти, який поганяла не мав (що дивно для «піанєра» пубертатного віку, але не для Пітера), і тому невідомо, як його звали. Напевне, як в радянському мюзиклі «Мері Поппінс, до побачення!» - «Гей! Містере Ей!». Але після п’яного ґотично-порнографічного шалу на могилах, Джанніс його ніколи більше не бачила (як і всі решта), то ж не такою вже важливою є ідентифікація цього «містера Ея».