Юр замислено покивав головою.
— Он воно що! Значить, ця Україна — держава комуняк, провокаторів і кагебістів... ти це хтів сказати?
— Та облиш... облиш ці прізвиська — їх давно вже ніхто не розуміє!
— І ти працював на них цілих п’ятнадцять років? А Леляна про це не знала?
— А вона про це ніколи й не дізнається!
Юр зненацька розреготався.
— Ні, друже... дізнається! Тому що я зараз піду і розкажу їй про все. Й вона вже не буде твоєю, зрозумів? І моєю, звичайно, теж...
Стоян відступив крок назад.
— Ти нікуди не підеш!.. — він одкинув полу шкірянки й дістав із-за пояса пістолет. — Бо я застрелю тебе, нацюго! І все буде шито-крито...
— О-о-о... — насмішкувато сказав Юр, слідкуючи за пістолетом. — Та ти крутий, виявляється!..
— Я уб’ю тебе, куркульський вилупку... — шепотів Стоян, і зброя плигала у нього в руці. — Колись мій дід убив твого... бо та наволоч колотила людей! А тепер я так само розквитаюся з тобою... щоб ти не ліз у моє життя!
Юр зневажливо посміхнувся.
— А казав... казав я колись Леляні: яблуко від яблуні недалеко падає! — Він підняв голову, й очі його раптом зблиснули. — Ти краще глянь, хто ззаду он стоїть!..
Стоян розгублено зиркнув через плече. Ствол перемістився вбік і відразу ж хитнувся у зворотньому напрямку, — але Юр плигнув уперед і, коротко хекнувши, вдарив по ньому ногою. Зброя підлетіла вгору і, перевернувшись, упала на землю. Розвертаючись у повітрі, він щосили вгатив Стояна у живіт і, коли той повалився додолу, нагнувся й узяв пістолета до рук.
— Гарну штучку десь вискіпав... Багацько грошей заробляєш, еге? — Це був глок-18 — з двома запобіжниками, самозведенням і магазином на шістнадцять набоїв; таку зброю він бачив тільки в людей зі штабу Радко Младича. — Лише одного тобі до неї бракувало, Стояне... розуму!
Юр узяв пістолета за ствол і, замахнувшись, пожбурив у бур’яни.
— Значить, хтів повторити подвиг свого діда? А т-ти ж, покидьку більшовицький! Що ж, здихай... а я піду, піду до неї! І розкажу про все, як було, — щоб вона й мертвого ненавиділа тебе, тому що пов’язала своє життя зі стукачем!..
Він спускався провулком, не бачачи перед собою нічого, крім густої чорнильної пітьми, й що далі він простував у діл, то дужче й дужче охоплювала його якась незбагненна втома, в якій поволі згасали всі думки й бажання. Дійшовши до закруту, він урешті спинився й, закинувши лице до неба, де стогнав і ревів буревій, раптом утямив, що йому немає куди йти. Абсурдність ситуації, в яку він сам себе загнав, нарешті побачилася йому з такою очевидністю, що він геть розгубився. Про що він буде говорити з Леляною? Про минуле? Але ж воно пройшло і більше ніколи не повернеться! Про майбутнє? Але ж у нього немає майбутнього — він стоїть перед межею, за якою починається ніщо, й за день чи два йому доведеться покинути цей світ! Про любов? Але ж вона перетворилася в ілюзію, фантом, і воскрешати бодай спогад про неї — значить, говорити з примарою, якій уже немає місця на цій землі! Адже з того дня, коли вони розлучилися, втекло стільки часу, що він побачить людину, яка змінилася до невпізнання! Адже ніколи, ніколи не повториться те, що було колись... Отак він стояв і не знав, що ж робити далі, аж біля двориська, гаркнувши, завівся двигун, і по верхівках дерев, наростаючи, ковзнуло жовте сяєво фар. Значить, я не вбив його, з полегшенням подумав Юр... слава Боїу! Шум двигуна зближався; нарешті з-за повороту блимнуло світло, яке зненацька залляло всенький узвіз, і довкруги стало видно майже як удень, і коли він побачив це, то відступився під кручу й став, одкидаючи на дорогу довгу потворну тінь, але авто мчало просто на нього, і він утямив це в самий останній момент коли решітка радіятора була за яких півметра од його коліна. Рефлекси спрацювали за якусь чверть секунди: він плигнув простісінько на капот, гримнувся всеньким тілом об дах і, ковзнувши по ньому, перелетів на той бік. Стрибаючи, він розбив ногами лобове шкло; нічого не бачачи, Стоян шалено крутонув кермо, а тоді натиснув гальма; однак було пізно, й авто, завищавши гальмівними колодками, на повному ходу вгатилося у тверду глинясту кручу.
Капот зім’яло; пролунав страшенний гуркіт і виск понівеченого металу; звівшись на лікоть, Юр побачив, як з мотора повалив дим, а потім у салоні затанцювали багрові язики полум’я.
Стоян застряв між кермом і сидінням; він борсався й борсався, намагаючись вирватися з тісної коробки авта, одначе кермо впиралося йому в груди, й коли машина почала горіти, він страшенно закричав, обома руками відбиваючись від огню, котрий охопив його з ніг до голови; й тоді Юр засміявся, сидячи на дорозі й наглядаючи, як жовте вировисько полум’я з ревом і гудінням вихлюпується крізь вікна, і сміявся дужче й дужче, — аж попід ребрами зненацька щось неначе відірвалося од того сміху, й він захлинувся, почуваючи, як легені заливає щось липке й солоне; а коли авто вибухнуло стовпом сліпучо-білого вогню, то він закашлявся і кров бурхнула йому на груди, й потекла додолу, звиваючись у пилюзі довгими чорними патьоками...
Читать дальше