Леонід Кононович - Тема для медитації

Юр знеможено заплющив очі. Діткливий, фізично відчутний біль, який викликала в ньому ця звістка, раптом погас, і він побачив перед собою горбкувате осіннє поле, дерева понад шляхом, що нагинаються од вітру, і далеку риску овиду, над яким жене й жене буревієм розкошлані сірі хмари; й тоді йому подумалося, що пора збиратися додому. Він почувався таким змореним, що буквально не міг поворухнути ні ногою ні рукою; сягнувши до кишені, він помацки відшукав оту грудку і вирішив, що прийме дозу, нехай тільки розпрощається з Чумаком.

— Ви... бачитеся з нею?

— Ми розмовляли сьогодні вранці! — сухо відказав Чумак.

Юр знову замовк і якусь хвилю просто дивився перед собою, не бачачи нічого, крім картини осіннього поля, де на обрії летять і летять важкі олив’яні хмари.

— Який у неї телефон?

Чумак глянув на столі, а тоді підвівся з фотеля.

— Один момент... це в записнику!

Коли він вийшов у сусідній покій, Юр знову роззирнувся по кімнаті. Тут і справді нічого не змінилося... змінився він сам, його особистість, те, що Чумак назвав ідеалами! Він посміхнувся, згадавши це слово. Затим ще раз обвів поглядом кабінет — і посмішка завмерла на його вустах, а лице зробилося, мов крейда.

З темряви на нього дивився білий нав.

Юр заплющив очі, а тоді розплющився знову, та видіння не щезало: маленький лисий дідок дивився на нього, і його білина гостро й неприродно світилася у сутінках покою, насилу освітленого настольною лампою.

— Тримай! — сказав Чумак, заходячи до кабінету. — Чого це ти такий блідий?

Юр безтямно глянув на нього, а тоді перевів погляд на білу потвору, котра й не думала щезати.

— На що це ти дивишся? — поспитав Чумак, озираючись. — На оцього боввана, чи що?

— А ви... ви теж його бачите?!

Чумак зареготався.

— А чом би й ні! Ти що, друже, блекоти наївся? Це ж Ленін!

Юр вилаявся й, не кажучи більше ні слова, підвівся і підійшов до полиці.

Це був гіпсовий б’юст. Втямивши це, він хитнувся назад, а тоді простяг руку, помацав його — і смертельний холод обпік долоню, проникаючи у самісінький мозок. Він відсмикнув руку й, поволі відступаючи, повернувся на своє місце. Тепер йому стало зрозуміло, звідки узявся у його снах оцей білий нав — маленьким він десь побачив отаке гіпсове одоробало й воно так вразило його уяву, що цей образ ліг у самісіньку підсвідомість і став жахом цілісінького життя.

— Навіщо... навіщо ви поставили його тут?

— Нехай стоїть... нагадує про молодість! Він хліба не просить Колись же ж і я був комуністом... — Чумак зареготався. — Аж дивно часом, як згадаю!

Юр криво посміхнувся Виходить, сни були пророчі — цілісіньке життя він воював із цим вічно живим небіжчиком, і спочатку це було щось, наче гра з вогнем, а далі вийшло так, що біла потвора звоювала його — й відібрала геть усе: кохання, свободу, Батьківщину, а небавом забере і життя... Що ж, думав Юр, дивлячись на гіпсову личину примруженого татаркуватого чоловіка, — ти переміг, Білий Наве! Ти прийшов до мене із чорної Отхлані, й я став із тобою на герць, бо так судилося мені на віку... але тепер наш двобій скінчився! Коло мого життя замкнулося, я стою на березі чорної ріки, твої поплічники знову окупували нашу землю, моя кохана віддалася за мого ворога, нащадка зрадників та убивць, — так що радій... радій, потворо, твоя взяла! Тільки пам’ятай: тобі не вдалося зламати мене; я не скорився і, навіть будучи переможеним, не вивісив білого прапора ганьби й поразки; і може, після мене прийдуть інші, справжні бійці, які заллють цю землю кров’ю наших ворогів...

— Послухай, — заклопотано сказав Чумак, — може, я перший зателефоную Леляні?

— Навіщо? — поспитався він, отямившись од задуми.

— Вона ж і досі вважає, що ти провокатор! Хтось повинен розповісти їй правду...

— А вона хоче її знати?

— Друже, — тихо сказав Чумак, — усі ми змінилися! Ти. Я. Однак вона лишилася такою ж твердою і несхитною...

Юр утомлено підвівся з фотеля.

— Робіть, як хочете... — махнув він рукою. — Все одно це нічогісінько не зможе змінити!..

— Ти помиляєшся, друже! Повернути добре ім’я — це все-таки неабищо...

Юр подумки посміхнувся. Що значить добре ім’я, коли ти утратив усе, що можна було втратить, — навіть людину, котру тобі послало самісіньке небо! Й у цю мить перед ним знову постало гоже обличчя Леляни, юне-юне, яким воно було двадцять років тому, — й він відчув такий біль, що мало не застогнав уголос...

— Гаразд, — озвався він, простягаючи Чумакові руку. — Піду я... Добре, що ми з вами зустрілися!