Леонід Кононович - Тема для медитації

Трохи постоявши на паперті, він подався вперед і ступнув у дверний прочіл. Це вдалося йому на превелику силу; враження було таке, наче він зробився малий-малий і знову лізе через поріг, якого йому не здолати. Він зібрав остатні сили і спробував переступити цю межу; грубі армійські черевики рипнули, і якась постать озирнулася на той звук, а тоді відокремилася від юрми і метнулася до дверей, застережно піднявши долоню.

— Ти куди се?! — тихо поспитала вона.

Юр безтямно посміхнувся і раптом побачив, що перед ним стоїть баба Лепестина.

— А чого... — обізвався він, хапаючись за одвірок. — Я ваш... я теж хрещений!

— Тобі сюди не можна! — строго сказала баба, заступаючи собою двері. — Ану геть звідціля... хутко!

— Мені немає куди йти... — криво посміхнувся він.

Баба озирнулася, а тоді вибігла на паперть.

— Ходімо!.. — сказала вона, тягнучи його вниз по східцях.

Вони простували вузьким зміястим проваллям. О ліву руч і о праву здіймалися кручі, посновані плетивом сухого плюща. Мла клубочилася і текла, неначе дим у челюстях печі. Було тихо, й тільки у вухах тріщало й тріщало, неначе ламався пересохлий хмиз. Баба йшла так хутко, що він ледве за нею встигав. Аж ось провалля звузилося. По плечах пронизливо й гостро зашурхала дереза, що звішувалася з кручі. Ще мить — і він побачив долину, а в ній річку, верби й місток із грубих замшілих колод. А вище, на горі, світилося одним-одне вікно.

Вони перейшли через місток, поминули криницю і притьма піднялися у двір.

Він спинився, не знаючи, що ж робити далі, — а тоді обернувся й побачив, що баби Лепестини десь не стало. Не дуже здивувавшись із цього, він перевів погляд на двері, збиті з грубих дубових дощок, і зрозумів, що мусить зайти в них і часу для цього зосталося небагато, бо все воно зараз щезне — й місток, і хата, й увесь оцей недвижний зачаклований світ. Гримнувши холодним язичком клямки, він ступив до сіней, помалу розчахнув хатні двері, які виявилися такими тяжкими, що замалим не повалили його з ніг, — і вздрів перед собою темряву, котра то відступала, то кидалася уперед, переснована сполохами вогню, і піч, із якої струміло сліпучо-біле сяєво, і темну постать, котра, схилившись над столом, знай місила й місила тісто.

Й тоді він мовби повернувся з неба на землю й відчув, що ноги його тяжкі, мов гирі, що в роті запеклася густа солона кров, що в грудях із кожним віддихом хлюпають і харчать відбиті бебехи, — а по тому біль, що ніби вже відступився од нього, раптом повернувся знову й вибухнув із такою силою, що він поточився уперед і вхопився за край стола, не в змозі утриматися на ногах.

— Ну, що, — поспитався він, цідячи слова крізь міцно зціплені зуби, — пора?

Баба підняла голову. Хустка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина обличчя тонула в тіні.

— Я нічого не могла вдіяти, сину!.. Я так просила за тебе, так просила... а мені й кажуть: хай іде до тієї, золотокосої, — тільки вона його порятує, як захоче!

— Пізно... — прошепотів Юр. — Дороги розійшлися!..

Баба покинула місити і старанно пообшкрібала тісто з рук.

Затим підійшла до печі й, діставши рогачем горня, хлюпнула у кварту якогось чорного варива.

— Пий! — звеліла вона.

Він узяв обіруч кварту і почав через силу ковтати гірке пійло, від якого у перший момент йому аж язик задуб; одначе за хвилю всеньке тіло струсонув такий могутній нутряний поштовх, що він замалим не впустив кварту на долівку, а по тому кожна його жилка заспівала, забриніла, мов напнута струна, й перед очима забігали барвисті геометричні візерунки, а в вухах залунали голоси якихось незнаних птахів...

... тепла осіння ніч, і вони простували через поле, й золота стерня шурхала й ламалася у них під ногами, а попереду над улоговиною сходив місяць, круглий і червоний, неначе яблуко; Леляна йшла поруч, і йому видно було її лагідний м’який профіль, і пасма золотих кіс, і маленьке вушко із крихітною сережкою; й коли він утямив, що знову бачить її, то відчуття неймовірного щастя захльоснуло його з такою силою, що він аж затремтів.

— Значить, ми ніколи не розлучалися? — не вірячи своїм очам, поспитався він.

— Ніколи, ніколи... — відказала вона, пришвидшуючи крок.

— Значить, це був сон... мара?

— Мара, мара... — відказала вона, пришвидшуючи крок.

— Значить, не було тих бісів із червоними квитками? Й того чорного авта, яке повезло тебе назустріч смерті, не було теж? Й тої сірої кам’яниці, де ти обпекла мене презирством і ненавистю, не було... правда?!