Леонід Кононович - Тема для медитації

— Щось вона й мені казала таке! — замислено буркнув Юр.

— Після войни став учащати до неї один чоловік... Але вона все сумлівалася й сумнівалася, чи приймати його... А тоді надумалася да й пішла на третє село — там ворожбит був такий, що геть усе про тебе міг розказати!

— Вургун його прозивали... — крізь зуби сказав Юр.

— Та й прийшла вона до того знахаря, а він похитав головою да й каже: «Сестро моя, сестро! Ото ж твоя й доля, що люде убили...»

ГЛОСАРІЙ.... Київ середини 70-х років.

З першого ж погляду мене вразила його помпезність і цілковита, майже стерильна вихолощеність — це було місто, в якому не зосталося нічого українського; місто, де вулиці були вилизані до найменшої порошини, а через кожних десять кроків попадалися міліціонери з настороженим, агресивним виразом на обличчях; місто, з якого друга хвиля репресій вимела останні окрушини патріотично настроєної інтелігенції. Психологічна атмосфера Києва за тої епохи нагадувала кримінальну зону. Основою людських стосунків у всіх сферах життя виступало насильство: начальство знущалося з підлеглих, у міліції збиткувалися над затриманими, батьки духовно калічили своїх дітей і нав’язували їм оцю ж таки садистську модель стосунків, — і рушієм цього всього було середнє покоління, що виховувалося й зростало за часів сталінізму. Ці люди не знали ніяких методів управління, окрім насильницьких; в них не було жодних ідеалів, окрім радянських, а значить, ніяких ідеалів не було взагалі; вони не вміли відрізнити добро від зла чи, радше, й не підозрювали про можливість такого вибору. Це було покоління фронтовиків, — обвішані орденами й медалями, вони сиділи в директорських кріслах, відділах кадрів, військкоматах, парткомах, райвідділах і, звичайно ж, у найвищих партійних органах. Всяке виробниче або службове питання вони вирішували за допомогою несамовитого істеричного крику — вони рвали на собі одяг, били кулаками по столу й крили нецензурною лайкою всіх, що стояли на нижчих щаблях суспільної драбини. Основними їхніми гаслами були «Сталіна на вас немає» і «ми вас притиснемо до нігтя». Найбільш потворної форми це засилля набрало в письменницьких колах: у всіх журналах і газетах друкувалися переважно твори фронтовиків, увіч бездарні й неграмотно написані, а Спілкою заправляли вчорашні політруки та фронтові комісари. Певна річ, не був тут винятком і Київський державний університет, однак чорна садистська атмосфера, що панувала в стінах цього закладу, підсилювалася додатковими факторами, які робили життя студентської громади справжнісіньким пеклом.

Найпершим із цих чинників була ідеологія. Партійні фюрери, які заправляли університетом, усі факультети розглядали як такі, що готують пропагандистів марксизму-ленінізму (історичний, філологічний, філософський та факультет журналістики) — й ті, яким ідеологію не дуже вчепиш. Студенти так званих ідеологічних факультетів проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависти до ворогів комуністичного режиму. Другий чинник виглядав іще гірше і звався хльостким, гострим словом «націоналізм». Через п’ятдесят чи сто років людям буде видаватися смішним і неймовірним, що націоналізмом на той час можна було назвати все, що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно — значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...

... через два тижні. Я спускався у вестибюль, аж зненацька хтось ухопив мене за лікоть.