Леонід Кононович - Тема для медитації

— Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... — сказала вона, поправляючи хустку. — А то так сумно, так сумно — хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?

— Та, — буркнув він, ставлячи відро біля призьби, — куди вже мені спішити!

— Ну, то ходім же ж, сину, ходімо...

Вони спустилися під кручу, і баба розчинила сінешні двері.

— Коржі пекли, еге? — поспитався він, заходячи до хати.

— Та спекла ж, спекла... Сядь у мене в хаті да хоч побалакаємо... а то з глузду можна з’їхати од цієї тиші!

Юр знову принюхався.

— Стільки я хліба переїв по всенькому світові, а добрішого від наших коржів не бачив! Ото пригадаєш, було, як вони пахнуть...

— А се того, що рідний хліб хоч і глевкий... а всьоднак найрідніший! — сказала баба, наливаючи вишняку в старосвітські гранчасті чарки. — Сії коржі пекли на нашій горі, одколи село заселилося! Тепер, правда, вже пекти не будуть... Ну, давай, дитино... щоб ми були живі!

— Будемо живі... щоб з наших ворогів повитягало жили! — кивнув Юр, піднімаючи свою чарку.

Вони повагом випили й стали закусувати. Сонце падало через вікно, й коржі золотіли в його промінні гарячою ясною барвою.

— В Дзякунки був? — раптом поспитала баба.

— А певно!

— Ну, що ж вона тобі розказала, просцітутка ся політічеська? Люде казали, що геть уже з розуму вижила... не тямить, і на якому світі живе!

— Та забалакується! — Він замислено покрутив чарку в руках. — А правда, що бабуня хтіла перед смертю дання передати?

— Се комсомолка отсяя тобі таке сказала?

— Еге ж!

Баба довго мовчала.

— Правда, сину!.. — врешті озвалась вона. — От тільки з вашого кодла ніхто не захтів його перейнять... Дядькова онука вже й надумалася, коли ж, розказувала, сниться їй сон... Таке, наче прийшла до неї ота прапрабаба, котру ляхи стратили в Коліївщину, да й каже: «Не роби сього, дитино... я ото була відьмою, а тепер на тім світі цілий цебер крови за собою тягаю!»

Юр заплющив очі. Перед ним постало: передпокій, дві невиразні постаті, які мріють немов би в тумані, і ширшим планом — ота дівка на лаві, а коло неї цебер, у якому... Він струснув головою, відганяючи од себе видиво отого сну, й розплющив повіки.

— Хіба вона тільки жінкам оце дання могла передати?

— Відьма, — повчально сказала баба, — коли приходить її остатня година, передає свій дар лише тій жінці, котра одної з нею крови! Як уже немає кому, то може й чоловікові передать, — але тільки тойді, коли він сам при смерті! Се його відрятує, але він зробиться характерником і буде служити Морані!..

— Значить, вона виглядала мене... — поволі почав Юр.

— Отож, для сього й виглядала! — кивнула баба. — Вона чула, що з тобою недобре і хтіла одволати се нещастя... Яким би вмирущим не був чоловік, а як босорканя візьме його за мізинець лівої руки й вишепче дання, — смерть утече од нього в сей же мент!

Юр понурив голову.

— А се правда, — озвавсь він урешті, — що вона вигубила чи не всіх активістів на селі?

— Розказувала вона мені, як се робиться... — зітхнувши, сказала баба. — Треба виліпити з тіста подобу тої людини, котрій хочеш віка збавить... А на той світ, казала вона, біжить чорний дунай, по котрому пливуть душі у мерлецьких човнах! Жива душа туди не може попасти, але відьма знає, як се зробить. Ото вона виходить над чорний дунай і, як закине сюю ляльку в човна, то в сьому світі людина обов’язково умре... вже їй не буде спасіння!

— А ви казали, вона нікому зла не вчинила!..

— Та хіба ж се люде! — вигукнула баба Лепестина. — За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає — там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!

— Ну?! — не повірив Юр.

Баба перехрестилася.

— От тобі хрест, сину! За що купила, за те й продаю... бабуня твоя сама бачила: там, каже, бісенят як мурах... а самі улюблені їхні ляльки — се Лєнін зо Сталіном! Що вже вони з ними там не роблять — і кусають, і щипають, і гризуть... а то зберуться всі разом даяк почнуть ними у худбола гуляти! Гилять уже, гилять... як дране відро, Їй-Богу! А ті двоє, Лєнін і Сталін, плачуть та приказують: «Ой нашо ж ми в комуністи записалися, щоб отеє такеє горе зараз терпіти!» А Карла-Марла, жінка Лєнінова, дивиться на все теє да тілько сльози бородою втирає...

— І все це бабуня розповідала?!

— А ти ж як думав собі! Вона рожденна відьма була і великою силою владіла! От тільки для себе чаклувати заказано їй було...