Леонід Кононович - Тема для медитації

У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, — але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...

ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу — нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії — припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»

... біля червоних колон університету.

— О, — сказало над вухом, — осьдечки ж він! То що, здав?

Я озирнувся й уздрів Стояна.

— Всі екзамени на п’ять! — хвалькувато сказав я. — Можна вважати, вже студент.

— Ти так гадаєш?

— Он уже й списки вивісили... зарахований!

Стоян подумав.

— Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...

Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, — усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...

Із-за колони вийшов Стоян, а з ним — якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.

— Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...

— Як-як вас зовуть? — перепитала дівчина.

Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, — і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.

— Мене зовуть Юр. А... а тебе?

— Оляна! — тихо сказала вона.

— Леляна?

— Та ні... Оляна! — Вона знову подивилася не мене. — А Леляна... це кого так зовуть?

Стоян безцеремонно підхопив її під руку.

— Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?

— А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...

Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.

— Стоян казав, що ти любиш поезію... — тихо сказала дівчина. — Цікаво, а хто твій улюблений поет?