Леонід Кононович - Тема для медитації

— А що ж саме будемо ми поширювати?

— А в тебе лежить без руху ціла купа самвидаву! — гостро сказала вона — Ти що, квасити його збираєшся?

— Та, — почухав я потилицю, — не збираюся, звичайно... Але вся та література стосується переважно минулого десятиріччя!

— Що стосується актуального самвидаву, то це не проблема! Головне, щоб ти був готовий працювати. Ну?

Я підняв руки догори.

— Та згоден я... згоден! — я раптом затнувся. — А ти що ж... сумнівалася в цьому?!

Її погляд потеплів.

— Та ні!.. — буркнула вона, засоромлено ховаючи погляд. — Я від самого початку знала, що ти наша людина...

— Але все-таки трохи сумнівалася! — вигукнув я, вдаючи з себе ображеного. — Не вірила мені, еге? Думала, я — боягуз, правда? — Вона хтіла щось заперечити, але я пильно глянув їй у вічі. — До речі, а звідки ти візьмеш актуальну літературу?

— Я не можу тобі цього сказати! — відрубала вона.

— Не довіряєш, значить?

— Ну, Юру... — Леляна докірливо подивилася на мене, і я знітився. — Ну, ти ж повинен знати, що існують речі, про які нікому не кажуть!

— Та знаю я... знаю! Існує конспірація, і такого запитання взагалі не можна ставити... Хто буде іще з нами працювати?

— Стоян!

— А він знає про це?

— Я провела з ним роботу... Він прочитав працю Дзюби і просто-таки загорівся бажанням щось зробити. Чого ти так дивишся?

Я зітхнув.

— Ти впевнена, що він піде з нами до кінця?

— А чого! В нього сильний характер...

— Люба моя, та він просто закоханий у тебе! Завтра це у нього пройде, і він здасть нас разом із усім гамузом. Ти думала про це?

— А ти що, боїшся тюрми? — насмішкувато поспитала вона.

Я подумав.

— Та, — сказав я нарешті, — з моїм характером її так чи йнак, а не минути! І взагалі, як у нашому селі казали, швидше сядеш, — то швидше й вийдеш... — Я зміряв її зацікавленим поглядом. — А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!

Вона зашарілася.

— Правда?

— Та звісно! — потвердив я. — До речі, в Отхлані теж є три діви, котрі прилітають на землю Троянову з ножами й мечами... але вони служать Морані!

— А як же їх зовуть?

— Цього ніхто не знає! Наймення їхні відомі знахарям і відьмам, але вголос їх вимовляти не можна... Коли навіть заходить про них розмова, то треба прочитати закляття: «В чистім полі камінний стовп стоїть, у тому стовпі заклятий меч лежить, — хто цього меча має, той усю нечисть постинає!» А то накличеш нещастя...

— Юру, а яка вона, ця Отхлань?

— Ну, — сказав я, — це така прірва між світами! Коли людина вмирає, то її душа пливе по чорному дунаю, який тече в Отхлань. Між іншим, дунай — це колись так звалася всяка вода... От цей дунай і є першою рікою, яка оперізує всю Отхлань. Друга ріка — це кровавий дунай. Третя ріка — огненний дунай, через який перекинуто калиновий міст, і його стереже червоний див. Далі починається камінний ліс, у якому водяться люди з собачими головами. Потім ідуть три камінні пороги, що їх стережуть різні потвори. Найстрашніша з них — це Лизень, бо він як подивиться на живу душу...

— А хіба живі можуть потрапити в Отхлань?

— В царство Морани, — повчально сказав я, — ходять відьми й характерники, бо вони їй служать! Але навіть вони цього стараються не робити, бо звідти можна й не вернутися... Одначе був один чоловік, який живцем потрапив ув Отхлань і зумів звідти вирватися — і навіть піднятися у Верхній Світ. Там він бачив Город-на-Оболоках, де вічно живе Сварог.

— Це все бабуня тобі розповідала?

— А хто ж іще! — Я глянув на годинника й побачив, що до початку першої пари лишилося яких десять хвилин. — Мені пора, Леляно... Ти принесла щось почитати?

Вона дістала якусь теку. Тоді розв’язала поворозки, і я побачив заголовок: «Репортаж із заповідника імені Берії».

— Це, — сказала вона, — досить давня праця, одначе тут цікаві думки. Прочитай... І ще одне. Увесь самвидав буде зберігатися в мене. Я мешкаю в тітки на Мишоловці, й там заховати можна що завгодно... Так що того портфеля теж віддаси мені... Домовилися?

— Та певно! — я подумай. — Знаєш, єдине чого я не хтів би, це залучати до цієї справи Стояна...

— Чому?

— Його дід був активістом і вигубив три чверті села. Його батько був головою сільради і розвалив церкву. Сам він ще й тижня не провчився на факультеті, а його вже обрали комсоргом. Яблуко від яблуні недалеко падає, розумієш?

— Я ручаюся за нього! — заявила вона. — Врешті, це не твій клопіт.

Я глянув на неї й зітхнув. Її ніжний м’який профіль чітко вирізнявся на тлі осіннього краєвиду, й у душі моїй зненацька поворухнулося невиразне тоскне передчуття того, що ми обоє роковані й наближаємося до тої межі, за якою починається непоправне; що будь-яке щастя — де всього лиш одна мить, яка може більше й не повторитися; що прийде час, коли я згадуватиму цей день з глибокою печаллю й сумом...