Леонід Кононович - Тема для медитації

Юр штовхнув хвіртку, і вона пронизливо завищала незмащеними завісами. Спотикаючись на кожному кроці, він піднявся до хати, пройшов попід вікнами, де шурхотіло пожухле кленове листя, і спинився перед порогом. Відро так і стояло на присьбі, як він його залишив, повернувшись од криниці. Уклякнувши на колінах, він перехилив те відро до себе і заходився жадібно ковтати холодну воду, в якій прозорими скалками плавала дрібна крига...

ГЛОСАРІЙ. ... не мав ані найменшого уявлення про реальну політичну обстановку. Філологічний факультет у середині 70-х років — це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, що скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після нещодавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі — й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки. З цією метою партійні органи запровадили процедуру з перевірки на політичну благонадійність — офіційно вона звалася атестацією з громадсько-політичної практики, і гаслами її були такі фрази, як «усім до всіх є діло» й «ніхто не повинен залишатися осторонь»...

... після лекцій. З вікна видно було тополі, з яких уже геть облетіло листя, й залізні коробочки авт, які снували туди-сюди бульваром Шевченка.

— Відзначається пасивною, аполітичною поведінкою! — урочисто виголошував дзвінкий дівочий голос. — Протягом цілого семестру відмовлявся брати участь у житті студентського колективу, ігнорував усі громадські заходи, а також не з’явився на комсомольські збори університету... Коли я нагадала йому, що явка обов’язкова, то він відповів: «А на дідька вони мені здалися... що я, дурний?!»

— Нічого, ці слова йому боком вилізуть! — озвалася Попружна.

— Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...

Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!

— Які ще будуть думки? — діловито поспитала Попружна.

В аудиторії стояла тиша.

— Сміливіше, товариші! — солодко посміхнулася Вірочка. — Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання — повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.

— Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! — підсумувала Попружна. — Дембицький?

Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.

— Мені здається, Юр просто не поважає нас! — басом сказав він. — Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!

— І взагалі, таким не місце в університеті! — дзявкнуло з місця якесь дівча.

Вірочка посміхнулася.

— Добре, добре... — похвалила вона. — А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, — обернулася вона до мене, — з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...

— Антонича! — підказала Попружна.

— От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... — посміхнулася вона Попружній. І до мене: — От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?

Я переступив з ноги на ногу.

— Антонич, — урочисто сказав я, — це великий поет! Знайомство з його поезією було для мене відкриттям. Знати творчість Антонича й мовчати про неї — дорівнює злочину. А тому я хочу тільки одного: щоб мою радість і захват од його віршів розділила зі мною якомога більша кількість людей...

— Але хто, хто вам дав право пропагувати його творчість?! — закричала Попружна.

— Право?! — перепитав я.

— Авжеж! — потвердила вона. — В кого ви питалися дозволу на оцю вашу пропаганду?

Я підняв голову.

— Таке право, — гордо сказав я, — мені дало моє власне сумління!

Попружна зробила такий рух горлянкою, наче вдавилася.

— Он як! — зизом глянула на мене Вірочка. — Добре, ще одне запитання... Скажи нам, Юру... на якій політичній платформі ти стоїш?

Я посміхнувся.

— А ти?

— Ми всі стоїмо на марксистсько-ленінських позиціях! — гордо відрубала вона.

— Справді?

— Та ви що, знущаєтеся із нас?! — погрозливо запитала Попружна.